Новий роман автора українських бестселерів Доржа Бату — продовження книжки «Моцарт 2.0», яка полюбилась читачам своїм гумором, польотом авторської фантазії, цікавими деталями із життя відомого на весь світ композитора і qr-кодами з відео- та аудіоконтентом.
«Коко 2.0» не поступається першій книжці, як це часто буває із серійними виданнями, навпаки — запрошує дізнатися більше про життя нової головної героїні роману, Коко Шанель, не забуваючи розповісти і про долю персонажів із попередньої частини. Автор присвятив цей роман своїй дружині — Ярині Жук, відомій дизайнерці одягу та фешн-ілюстраторці, яка написала передмову до видання — до речі, вже після початку повномасштабного вторгнення.
Подорожі в часі — туди й назад
Нью-Йорк, 2006 рік. Коко Шанель прокидається в незнайомій кімнаті, одягнена у свій улюблений Chanel suit, у якому заповідала її поховати. Опинившись у майбутньому, через 37 років після своєї смерті, мадемуазель не розгубилась і продовжила моделювання одягу та консультування нових працівників Дому Шанель. Як відомо з попередньої книжки, Ґабріель знайомиться з Моцартом і Стасею 2019 року, і між ними зав’язується дружба. Тож коли композитор зі своєю подругою раптом зникають, дизайнерка б’є на сполох.
У цей же час у найбільшому музеї Нью-Йорка — Метрополітен — на оригіналі картини авторства Леонардо да Вінчі знаходять напис: «Зараз 1503 рік, і ми у халепі. Стейсі». Дізнавшись таким чином, де перебувають їхні друзі, Коко Шанель, Павло Гонтар, президент Джеймс Медісон та детективи Бріджес і Козінський почали ламати голову, як визволити молодих людей — тепер уже з минулого.
У другому романі серії автор вмістив більшу кількість зіркових персонажів, іноді зовсім не очікуваних. Вони розкривають свої життєві таємниці, промовляють абсолютно сучасні меседжі, що оживлює і наближає героїв до читача. Тут менше qr-кодів, ніж у попередній частині, натомість, окрім відеозаписів, уміщені покликання на покази мод і зображення колекцій Дому Шанель — чого не було в першій частині.
Коко Шанель — яка вона насправді?
Головною героїнею другого роману Дорж Бату обрав всесвітньо відому дизайнерку одягу, ексцентричну, сміливу і непохитну Коко. Думаю, професія дружини автора зіграла в цьому не останню роль. Ми знаємо Шанель як сильну, принципову, впевнену в собі жінку з гострим язиком, що знає собі ціну, курить сигари і створює ідеальний одяг. Ґабріель шалено працьовита і віддана своїй справі. Погодьтеся, створити такий бренд, що не лише продовжить функціонувати після смерті засновниці, а розшириться і перетвориться на флагман, змогла б лише геніальна дизайнерка!
«Шанель нічого і ніколи не робила просто так, зненацька. Жодна її справа, проєкт чи колекція не народжувалися на пустому місці. Роботі завжди передували довгі пошуки, дослідження ринку, пошук матеріалів і, головне, прискіпливе вивчення власних клієнток, їхніх смаків, потреб і захцянок. А щоб поєднати все це в один виріб чи колекцію, доводилось дуже багато працювати. “Розкіш має бути комфортною. Інакше це не розкіш!” — говорила Шанель. Єдине, що Ґабріель робила без роздумів, — це заводила стосунки з чоловіками».
І справді, вона не прагнула ні довготривалих стосунків, ні сімейного затишку з чоловіком і дітьми. Здається, вона взагалі сповідувала чайлдфрі. Можливо, вона таким чином захищала свою свободу або боялася видатися слабкою. А можливо, остерігалась болючого досвіду, якого і так було достатньо в її житті. Втративши маму в 11 років, Ґабріель із братами і сестрами опинилась у притулку.
Складно собі уявити, як це: бути сиротою при живому батькові та продовжувати його любити. Шанель навіть назвала його ім’ям свій бренд, прагнучи таким чином увіковічнити пам’ять про тата. Тільки чи був він гідним цього?..
Ще однією темною сторінкою в житті Коко стала загибель її коханого Артура Кейпела в автокатастрофі. Вона змогла пробачити і прийняти шлюб Артура з іншою жінкою, будучи разом із ним вісім років. Проте після смертельної аварії Шанель остаточно попрощалася з мрією про шлюб і щасливу сім’ю.
«Стосунки у житті Шанель завжди були сповнені драматизму. Чоловіки, котрі підтримували її, і протеже, котрих підтримувала вона; вороги, котрі прикидались друзями, і друзі, котрі виявлялись ворогами, — її життя було вічною боротьбою за виживання, коли ані на хвилину не можна розслабитись і лишити власну спину без прикриття».
«Як раніше вже нічого не буде»
Шанель прагнула одягати молодих і незалежних людей, які не мали ресурсів для дорогого одягу, проте хотіли мати гарний вигляд і почуватися впевнено. Тож Коко ввела у моду «джерсі», а також перетворила біжутерію на мистецтво, адже вважала, що «…натуральне каміння й перли на публіку і на щодень — це ознака поганого смаку і марнославства». Мода на штучні перли, наприклад, досі жива.
Проте в сучасному світі одяг від Шанель можуть дозволити собі жінки з того прошарку суспільства, який завжди дратував модельєрку. Очевидно, що якісний одяг не може коштувати дешево, адже його створюють висококласні професіонали, які використовують дорогі тканини і фурнітури. Створити неякісну річ, яка не прослужить і сезону й потім опиниться на смітнику, для Коко неприпустимо. До того ж для пошиття такого fast fashion використовують жінок і дітей, платячи їм копійки і не піклуючись про умови праці, у яких вони працюють. Купувати дешевий і неякісний одяг — спонсорувати ледь не рабську працю.
«Я завжди створювала одяг і не догоджала вулиці! Я люблю, коли мода виходить на вулицю, але не допускаю, щоб вона приходила звідти!»
За сюжетом книжки, Шанель, опинившись у сучасному світі, змушена коритись актуальним змінам, які відбулися за останні 37 років. Наприклад, її Дім очолив Карл Лагерфельд, талановитий і амбітний дизайнер, який був гомосексуалом і мав тривалі близькі стосунки із чоловіком. Коко не було діла до особистого життя Карла, хоч і критикувала колег по цеху через гомосексуальність. Її більше цікавило становище бренду, який після смерті Ґабріель продовжував своє щасливе існування. Вона не перешкоджала роботі дизайнера, навпаки — консультувала і допомагала чим могла. Проте вона задумується над цією тригерною темою, розуміючи, що світ змінився і «як раніше вже нічого не буде».
«В одностатевих пар немає прав. Саме заради них вони і виходять на Прайд. Поки що вони мають лише одне право, яке в них ніхто не забере, — право на любов. А любити — це бути поряд. Турбуватися. Переживати. Це означає, що мій партнер — це моя сім’я. Це той, з ким я хочу бути. І я маю на це право».
Окрім гомосексуальної орієнтації як варіанту норми, Шанель глибоко замислюється над низкою інших важливих проблем, що продовжують збурювати суспільство. Наприклад, у розмові з афроамериканкою Іветт Ґабріель дізнається про расову дискримінацію, яка досі псує життя людям. Якщо ти темношкіра, то подумають передусім на тебе у випадку якогось злочину, зокрема крадіжки.
Також вони обговорювали тему фемінізму, і дівчина доводила, що Шанель — феміністка, адже модельєрка потурбувалась про комфорт жінок, запропонувавши їм носити брюки. Попри те, що дизайнерка «асоціювала фемінізм з асексуальністю і позбавленим здорового глузду протестом», вона очевидно сповідувала його ідеї.
Наостанок Іветт «добила» Коко пасажем, що, використовуючи натуральне хутро і шкіру екзотичних тварин на своїх виробах, її бренд займається варварством. Кілька століть тому це було модною і дуже популярною практикою — носити лисячий хвіст на плечах, наприклад. Тепер, коли суспільство має значний уплив на прийняття рішень, а тваринне хутро не є ознакою заможності, використання натурального хутра і шкіри тварин має бути заборонено.
«Слова “вирощування та вбивство” неприємно вкололи Коко. Вона ніколи не замислювалася, звідки саме і якою ціною береться хутро і шкіра в її майстерні, достатньо було того, що вона віддавала за нього непогані гроші і що воно цілком гідно виглядало на виробах».
Читайте також: Любов і ніжність. Есей Катерини Калитко
«Розправити крила й полетіти!»
Тема захисту тварин бентежила ще одного важливого персонажа цієї книжки — Леонардо да Вінчі. Саме в нього в гостях, у XVI ст., несподівано опиняються Вольфґанґ Амадей Моцарт і Станіслава. Один із найвидатніших учених світу — Леонардо — також відкривається для нас із зовсім іншого боку. Складно осягнути, що одна людина могла суміщати в собі стільки талантів: художник, скульптор, архітектор, вчений, письменник, музикант, механік і фізик. Як позашлюбну дитину його забрали від матері у віці трьох років. А ще, переживши в дитинстві втрату свого друга-ягняти, на все життя залишився вегетаріанцем.
У романі Леонардо також випробовує на собі переміщення в часі — навіть двічі. Побувавши в Нью-Йорку 1935 року, він встиг попрацювати в моргу муніципального шпиталю, де вивчав анатомію людини, допомагав креслити будову гелікоптера в експериментальній команді під керівництвом Сікорського (так-так, того самого Ігоря Івановича) і навіть деякий час навчався рецептів, сервірування і подачі страв у італійському ресторанчику, адже завжди мріяв про свій заклад харчування!
«Життя, містере Сігел, — дивовижне і непередбачуване, а всі бар’єри, видимі і невидимі, ви створюєте у себе в голові, тож лише ви можете або навічно прив’язати себе до підводи й тягнути її по землі, як віслюк, або ж розправити крила й полетіти!»
«Віра — базова потреба людини»
У книжці читачеві зустрінуться ще кілька відомих історичних персонажів, імена яких я не називатиму. Лише зауважу, що один із них багато філософствує й апробовує на практиці користування кріслом колісним для людей з інвалідністю, щоб оцінити інклюзивність навколишнього простору — що також досить важлива тема сьогодення.
«Не існує людей «з особливими потребами». (…) З’їзди на тротуарах — це не «особливі потреби», а норма. Вони потрібні також і для велосипедистів, і для тих, хто має багажні сумки з колесами, і для дитячих візків вони потрібні. Точно так само пандуси! А чому “прикутий”? Людей з інвалідністю приковують до візків кайданками? Візок допомагає пересуватись, це такий самий транспортний засіб, як, скажімо, велосипед чи автівка. Відповідно, для нього мають бути створені всі умови».
«Коко 2.0» — глибша, багатогранніша, цікавіша за попередню частину серії. Тут велика кількість реальних історичних персонажів бере участь у вигаданих подіях, але читач не плутається у вирі фантазії — адже вся ця історія з переміщеннями в часі дуже цілісна та вартісна. Герої актуалізують важливі теми сьогодення, отримуючи другий шанс на життя. А деякі навпаки — повертаються назад, щоб розгадати загадки минувшини і знайти своє призначення. Та єдине, що лишається незмінним у будь-якому вимірі, — це надія і віра в перемогу!
«Та попри все це віра — це базова потреба людини. Як їжа, повітря і секс. Без віри ми не можемо ані рухати прогрес, ані розвивати науку, ані орієнтуватись у системі універсальних цінностей. Віра і надія потрібні, щоб елементарно дожити до кінця дня і заснути з вірою у справедливість і надією на те, що завтрашній день буде кращим, аніж попередній. Зі сподіваннями, що ви зможете зробити те, на що довго не могли наважитись. З передчуттям власної перемоги».
