fbpx
ТИКТОР
МЕДІА

0

/
/
Перша кров. Фрагмент із книжки «Хрестик, або Дуже кривава книжка» Ольги Карі

Перша кров. Фрагмент із книжки «Хрестик, або Дуже кривава книжка» Ольги Карі

Ольга Карі «Хрестик, або Дуже кривава книжка», Видавництво Creative Women Publishing, 2021
Share on facebook
Facebook
Share on telegram
Telegram
Share on twitter
Twitter
khrestyk kari cover 2 - Перша кров. Фрагмент із книжки «Хрестик, або Дуже кривава книжка» Ольги Карі
«Місячні – табуйована і замовчувана тема. Мати місячні, говорити про них, не соромитись їх – нормально. Час позбутися сорому за те, що жінка — це жінка, а кров — це кров. Місячні — це не хвороба. Місячні – не тавро стиду. Місячні – це нормально! А “хрестик” — це всього лиш позначка в особистому календарику «місячних», а не пожиттєвий хрест, звалений на плечі глобального жіноцтва», — вважають видавчині книжки «Хрестик, або Дуже кривава книжка».

Авторка книжки Ольга Карі:
Від самого дитинства дівчат привчають: місячні — це стид, сором, бруд. Про «це» не говорять, про «це» мовчать, надто коли поруч чоловіки. Біле не вдягай, у морі не плавай, до церкви не ходи, не скаржися, не скигли, ховай прокладки від тата, брата, хлопця, чоловіка, пігулку не проси, терпи, мовчи, ти жінка – мусиш терпіти, така твоя доля! Болить? У всіх болить, але тільки ти скаржишся!.. І нема у світі більшої ганьби, аніж виявити на спідниці червону пляму менструальної крові!.

Пропонуємо прочитати фрагмент із новинки.

 

Це сталося в середині квітня — чи то 94-того, чи то 95-того року. Довкола буяли черемхи й солодкий задушливий бузок, що ним заквітчувалися садки під під’їздами, а повітря прогрілось настільки, що нарешті мама з бабусею дозволили мені зняти огидні вовняні колготи, (оті одоробла із вічно розтягнутими «бульбашками» на колінах) і замість них одразу ж перестрибнути в тоненькі «лосини», ядуче-помаранчевого кольору. «Лосини» саме залапковані, бо справжні шилися із щільної лайкри яскравих кольорів і коштували недешево, мої ж хоч і прикрашала ажурна облямівка, та були всього лишень капроновими рейтузами.

На початку весни, пригадую, у мене почав трохи боліти живіт. Це було дивно, та оскільки я росла в лікарській родині, коли від найменшого мого чхання вдома зчинявся справжній рейвах: «В дитини бронхіт! Ангіна! Пневмонія!», негайно однією рукою мені совали під пахву градусник, а іншою викликали медичну бригаду, то я воліла не патякати вдома про дрібні нездужання. Це неодмінно потягнуло б за собою нескінченні мандри кабінетами дитячої поліклініки, а цього я воліла уникнути за будь-яку ціну — хоч якою малою була, та вже добре затямила: «совєцька безкоштовна медицина», що дісталась молодій Україні у спадок, не надто розбещувала пацієнтів, надто дітей, хоч скільки-небудь людяним ставленням. І взагалі це вважалось найвищою чеснотою: вміти перетерпіти мовчки, нікому нічого не кажучи, не скаржачись, не скиглячи, а «як боєць», зціпивши зуби, через біль, через «не можу» вдавати, що в тебе все гаразд і нічого не болить!

[…]

У цьому проглядав непохитний постулат виховання цілої епохи: «Боляче? Сам винен! Сама винна!».

«Терпи, така жіноча доля!»

«Що значить — болить? І в мене болить, але я ж не скаржусь!»

«Що ти скиглиш? Це всього-на всього місячні!»

«Якщо ти не терпиш, яка з тебе жінка?!»

«А ти думала, жінкою бути легко?»

Все це я ще почую від різних людей, жінок і чоловіків (на щастя, не вдома!), а того буйно-бузкового квітня із незрозумілою важкістю в нижній частині живота, я скакала з приятельками в класи на розкресленому крейдою асфальті, гасала в «козаків-розбійників», стрибала з м’ячем в «дворобол», видиралась на найвищу гілку крислатого каштану, що височів на подвір’ї. Саме в розпал дворового чемпіонату із підкидання м’яча, який ми влаштували на бетонованому майданчику між вуличних сушарок для білизни, я раптом відчула себе так, наче щойно видудлила повну карафку води — страшенно закортіло в туалет, тож я відпросилась у дівчат і щодуху побігла додому. Зачинившись у вбиральні, я стягнула із себе білизну — а там уже чекав «сюрприз»! Ластовицю трусів забруднила якась рожева мазня, яка начебто скидалась на місячні! Втім, я трохи здивувалась. Я ж чекала, що то буде справжня кров, а не блідо-рожеві плямки. Може, це ще не місячні? Чи як? Я одразу пішла до мами. Її неабияк втішило, що я втаємничила її у свої перші місячні, а не приховала чи стала шукати допомоги в подружок. Втім, мені б і в голову не могло прийти радитися із дворовими приятельками щодо крові на білизні, бо інтуїтивно відчувала потребу в пораді адекватної дорослої людини, такої, наприклад, як моя мама.

[…]

 

kari tm 1024x683 - Перша кров. Фрагмент із книжки «Хрестик, або Дуже кривава книжка» Ольги Карі
Фото: Оксана Боровець

 

Читайте також: Фінський погляд на українську реальність: рецензія на «Собачий майданчик» Софі Оксанен

 

В часи мого дитинства місячні взагалі не трактувались, як щось природне, здорове чи бодай «нормальне». Це був геть не привід для втіхи чи вихваляння навіть у колі дівчат. Натомість це було щось незрозуміле, таємне, доросле і стидне, і не тому, що хтось нам таке сказав чи навчив так думати, а, скоріше тому, що не сказав і не навчив. Місячні були оповиті мовчанкою, і це німування таврувало місячні соромом, стидом, ніяковінням. Аж поки маленька дівчинка упритул не наближалася до першої зустрічі із закривавленою білизною, часто вона взагалі не мала жодного доступу до інформації про менструації і не могла похвалитися розумінням, що відбувається з її тілом і як міняється вона сама.

Готовність у родині говорити про місячні визначалась не так цоканням метафоричного годинника, що наближав дівчину до межі пубертату, скільки мірою зашореності дорослих членів сім’ї. Причому, не мало значення, наскільки інтелігентною і загалом благополучною, культурною, «начитаною» і начебто дотичною до прогресу і знань була сім’я. Я знаю дівчат із родин науковців, викладачів і лікарів, чиї батьки під час перегляду фільму страшенно шарілися, коли герої на екрані починали цілуватися — дитині наказували негайно вийти з кімнати, або заплющити очі, додаючи принизливе: «Тобі ще рано на таке дивитися!». Так само я знаю дівчат, чиї батьки (і науковці, і вчителі, і поштарки із слюсарями) ніколи не вдавалися до евфемізмів у розмовах про статеві органи хлопчиків та дівчат (жодних «квіточок», «піпок» чи «пістолетиків») і яким ніколи не згодовували казочок про капустяні грядки чи лелек, які начебто постачали людству немовлят. Тож із розмовами про місячні в цих сім’ях часто не було жодних проблем. Та взагалі це була велика лотерея. Я втрапила десь посередині. Про місячні мама розповіла, ще як мені було років вісім чи дев’ять, наголошуючи на тому, що у кожної дорослої дівчини із піхви іде раз на місяць кров, але це природний процес, правда, не дуже неприємний, і хоч як мало я тоді надала значення тій розповіді (ну, коли то ще будуть ті дивні «місячні»), та із питанням про рожеву мазню у трусах я таки побігла до мами, а не до бабусі-лікарки, яка роками на мої місячні делікатно казала «в неї болить живіт!».

Ті, кому розмови про місячну кров давалися зовсім кепсько, обмежували просвітницьку діяльність тим, що підсовували дітям тематичні книжки — звісно, якщо щастило такі знайти. Бо окремих книжок про місячні, ясна річ, не писали й не видавали, а ті, що трапилися, несли дуже тьмяне і невиразне світло знань — часом виглядало, наче автори тих книжок і самі неабияк соромилися їх писати. У дідовій бібліотеці серед пухких рентгенологічних довідників я натрапила на тоненьку пошарпану брошурку, старшу за мене років на двадцять. Та книжка, щось на кшталт сімейного порадника, виявилась абсолютно нестравним чтивом. Автори урочисто, пафосно і строго застерігали про той момент, коли дівчинка стає нарешті молодою жінкою: мовляв, це величезна для неї відповідальність (про кров із піхви ні слова!), бо тепер вона надія і опора соціалістичного суспільства та майбутньої родини. Вона має дбати про своє здоров’я і дотримуватися гігієни, пильнувати чистоту білизни й одягу, надто у дні менструації. Оце, власне, і все, що тодішнім читачкам і читачам, на думку авторів, достатньо було знати про місячні.

[…]

 

Читайте також: Фрагмент із книжки «Анатомія письменниці. Як творити живі тексти»

Коментарі

Т
Книжки • Люди • Міста
khrestyk kari cover 2 150x150 - Перша кров. Фрагмент із книжки «Хрестик, або Дуже кривава книжка» Ольги Карі
Перша кров. Фрагмент із книжки «Хрестик, або Дуже кривава книжка» Ольги Карі
Поділитися в:
Share on facebook
Facebook
Share on telegram
Telegram
Share on twitter
Twitter