Письменниця народилася і виросла у містечку Збараж, що на Тернопільщині. Вчилася у Львівській консерваторії, та мріям про музику не судилося здійснитися — на заваді стала війна. Дивом врятувавшись разом із сестрою під час Голокосту, згодом оселилася у Польщі, а потім емігрувала в Ізраїль. Там і почала писати вже у зрілому віці, «коли біль зумів говорити». В містечку, де минули дитячі та юнацькі роки, її ім’я — Іда Фінк — довго залишатиметься невідомим. Але рівно через сто років від її народження, у 2021-му, цим іменем назвуть літературно-мистецький фестиваль у Збаражі, вшанують пам’ять меморіальною дошкою на будинку, де мешкала її родина, а у львівському видавництві побачить світ вже друга книжка письменниці українською мовою — збірка короткої прози «Сад відпливає».
Повернення Іди Фінк
Саме під такою назвою в жовтні 2021 року відбувся міжнародний літературно-мистецький фестиваль у рідному для авторки Збаражі, присвячений сторіччю із дня її народження. І саме так можна описати те, як сьогодні на галицьких теренах заново відкривають постать своєї землячки Іди Фінк — єврейської польськомовної письменниці, чиї твори перекладені десятком мов і давно визнані літературою «високої полиці».
Читайте також про перший міжнародний літературно-мистецький фестиваль «Повернення Іди Фінк»
Її оповідання вивчають у межах шкільної програми в Польщі, в Ізраїлі та США. А роман з автобіографічними мотивами «Подорож», який в українському перекладі вийшов 2017-го, був ушанований місця у списку «100 найкращих творів сучасної єврейської літератури» Книжкового центру їдиш у Нью-Йорку (2010). Сама ж письменниця отримала світове визнання як авторка унікальних творів про трагедію Голокосту, написаних на основі документальних та особистих свідчень.
Іду Фінк відзначили першою літературною премією Анни Франк (1985), премією Яд Вашем (1995), премією Альберто Моравії (1996), премією польського ПЕН-клубу (2003), Державною премією Ізраїлю з літератури (2008) та іншими міжнародними літературними нагородами.
Завдяки перекладачці Наталії Римській, Видавництву Старого Лева й окремим дослідникам Голокосту та життя і творчості Іди Фінк сьогодні маємо змогу повернути на культурну мапу України ще одне ім’я, що було вирване з неї лабетами історії. Це можна назвати певним встановленням історичної справедливості, адже події в більшості оповідань Іди Фінк відбуваються саме в маленькому містечку З., у якому легко впізнати Збараж.
Читайте також: Ревізія Збаража: Погляд і слово Іди Фінк
На фото (зліва направо): літературознавиця і культурологиня Ірина Старовойт, письменниця та перекладачка Катерина Міхаліцина, дочка Іди Фінк Мірі Наґлер, перекладачка творів Іди Фінк Наталка Римська, літературознавець і дослідник творчості Іди Фінк Бартоломій Крупа
Між життям і смертю
«Сад відпливає» — це майже пів сотні художньо переосмислених, однак цілком реальних історій євреїв, у долі яких раптово увірвалася трагедія Шоа. В одну мить вона перетворила їх на жертв, позбавивши людських рис. Із початком війни у цих чоловіків, жінок і навіть дітей відібрали спочатку почуття безпеки, потім гідність, свободу, голос і врешті — життя. Та й для тих поодиноких, хто вижили, життя було вже втраченим: «Чи ви бачили колись людину, що її війна вбила, а вона живе?», — запитує зі сторінок своєї книжки Іда Фінк голосом однієї з героїнь.
Власне, так, говорячи за своїх героїв, повертаючи їм втрачений голос, оправляючи пережиті ними жахіття у слова, Іда Фінк і творить свої тексти. Вони прості й лаконічні, особливо ж — коли описують короткий проміжок часу, мить між життям і смертю, що насувається. Дуже ощадливі, немов стиснені до розміру вузлика, який можна сховати за пазухою в разі вимушеної втечі. Стилістично обмежуючи свою мову в оповіданнях, авторка ніби прагнула у такий спосіб передати відчуття обмеженого простору, який для євреїв у час Голокосту постійно зменшувався — спочатку до розмірів гетто, потім до розмірів потаємного сховку, в якому часто не залишалося можливості лягти чи сісти упродовж довгих тижнів, до розмірів камери — однієї на всіх, іноді — тюремної, та частіше — газової.
Тихий крик
Максимально наблизити до читача героїв, про яких розповідає Іда Фінк, письменниці вдалося, зокрема, завдяки їх олюдненню, як би парадоксально це не звучало. Парадоксально, адже євреї — і так люди, — скажете ви. Втім, у часі геноциду їхня людськість була в них жорстоко відібрана: змушені їсти коренеплоди й листя, ховаючись в лісі; майструвати собі нічний горщик із консервної бляшанки на стрісі старої стодоли; прибирати на себе чужі імена з фальшивих документів, куплених ціною дівочої цноти; дивитися зі сховку на смерть власних дітей і не мати змоги нічого вдіяти; власноруч копати собі ж могилу, пліч-о-пліч із тими, з ким разом у цю одну на всіх могилу ляжеш… А сусіди, не обтяжені білою нашивкою на рукаві, тим часом будуть більше побиватися над свинею, що потрапила під колеса вантажівки, аніж долею людей, яких ця вантажівка везла на місце розстрілу.
Читайте також: огляд книжки «Знищені шедеври української дерев’яної сакральної архітектури»
Такою була буденність Голокосту — жаскою, холоднокровною. Після тривалого мовчання про пережите усе, на що можна було спромогтися — це тихий крик. І його Іда Фінк зуміла передати словами, щоби травма минулого була проговореною. В її оповіданнях кожному повернено його ім’я, сім’ю, право на почуття, на останні хвилини щастя. Із власної пам’яті письменниця воскресила рідне містечко, його пейзажі, околиці, запахи і кольори, сади, річку, парк. Багато описаних місць і сьогодні можна знайти та відвідати, та чи бережуть вони пам’ять про пережите?
Іда Фінк розповіла насамперед про своїх рідних і близьких — батька, кузенів, тітку, сусідів, мешканців Збаража, яких знала. Але також і про євреїв, чиї історії дізналася, опрацьовуючи свідчення уцілілих після Голокосту в інституті Яд Вашем, коли документувала їхні покази для Тель-Авівського суду. Таким чином авторка показала Голокост зсередини, вкрай проникливо, уникаючи узагальнень і фокусуючись на конкретних ситуаціях, їхніх деталях, на тому, що зазвичай приховує від нас суха статистика. Адже навіть тоді, коли статистика на позначення кількості жертв оперує числами із шістьма нулями, вона не говорить про кожного. А «Сад відпливає» — говорить.
«Можливо, наказуючи собі опанування і спокій, мав на думці відвагу й гідність. Заплющив очі, щоб відгородитися, замкнутися в думках, вийти з приголомшення, яке перетворювало людину на тварину, зловлену в капкан. Часу було небагато, а попрощатися з життям хотів без поспіху. Серце вгамувалося, дихав вільніше. Відзначив цей факт у думках, попри повну свідомість, що функції його організму вже не мають жодного значення. Знав-бо, що євреїв, зловлених на арійських паперах, тепер розстрілюють протягом сорока восьми годин. Мав перед собою останню ніч і останній день».
Цікавий факт
Трагічні сторінки життя Іди Фінк та її сім’ї лягли в основу творчості не тільки самої письменниці. Вони також послужили документальною канвою для художнього твору ще однієї авторки родом зі Збаража — сучасної української письменниці Надійки Гербіш. Її книжка «Ми живемо на краю вулкана», призначена для дітей середнього шкільного віку, вийшла у 2020 році. Книжка знайомить юних читачів із трагічною темою Голокосту та Другої світової війни на українських теренах, розповідаючи історію однієї єврейської родини. Сім’я головної героїні — дівчинки Естер — мешкає у містечку Збараж. У цій сім’ї вдається впізнати родину Ландау (таким було дівоче прізвище Іди Фінк), а в самій Естер, яка рятується втечею з гетто, — маленьку Іду.
