Книжку «Анатомія письменниці» вигадали дві письменниці-подруги: Таіс Золотковська і Слава Світова навесні 2020 року, коли міста були зачинені на карантин, а люди особливо потребували творчої підтримки. Книжка покликана підтримати і мотивувати авторок-початківиць на їхньому шляху до першої книжки, допомогти їм подолати усі внутрішні страхи і бар’єри, наважитися писати сміливо, серцем, віднайти свій унікальний авторський голос і заявити про себе світові.
Це книжка-подорож, книжка-інструмент, книжка-натхнення, на сторінках якої 15 українських авторок, яких видають і читають в Україні, діляться своїми досвідами, розповідають про те, як працювати з численними ідеями, як створювати тексти, які читають, долати авторські блоки та сумніви, переживати часи творчих пауз та розповідати живі історії, здатні викликати емоції. «Анатомія письменниці» — це книжка, в якій можна знайти інструменти і практичні вправи для розвитку письменницької майстерності та творчості.
Авторки — 15 сучасних українських письменниць та викладачок творчого письма, які живуть в Україні, Німеччині, США, Великій Британії, Греції, пишуть книжки та мають власні авторські освітні продукти з розвитку письменницької майстерності: Таіс Золотковська, Ольга Купріян, Валерія Чорней, Наталія Довгопол, Олександра Орлова, Галина Ткачук, Юлія Гудошник, Христя Венгринюк, Оксана Лущевська, Дзвінка Матіяш, Таня Стус, Христина Лукащук, Надійка Гербіш, Таня Поставна, Слава Світова.
Розділи «Історія на полях» містять секрети письменницької майстерності та особливості роботи над текстами авторок минулого: Наталії Кобринської, Уляни Кравченко, Олени Пчілки, Ольги Кобилянської, Лесі Українки, Євгенії Ярошинської.
Пропонуємо прочитати фрагмент від Надійки Гербіш.
Місця сили зазвичай пов’язані з дорогими мені людьми: дім у Збаражі, який збудував дідусь, «лагідна хатинка» друзів під Києвом, «Хутір Тихий» у Буковинських Карпатах, куди нашу родину одного літа запросили в гості саме в той час, коли моє серце гостро потребувало цілющих тиші та краси, і куди ми тепер щороку повертаємося.
Це також ті місця, куди вирушаю на прогулянку — сама, з донечкою, з чоловіком, друзями й рідними. Розкішний Лемківський став неподалік Збаража; мої улюблені «Чарівні Місцини» на Залужжі (описані в «Мандрівках з Чарівним Атласом»), набережна Тернопільського ставу і невеличкий причал, на який мені подобається приходити, коли там нікого немає; манюнє озеро в пісковому кар’єрі біля нашого сімейного Дому Мрії. Майже в кожному місті, куди мені доводиться приїжджати (особливо в тих, де буваю щороку чи кілька разів на рік), як в Україні, так і за кордоном, є місцини, до яких обов’язково повертаюся і де мені особливо добре. Я приходжу туди попити кави, помовчати, поусміхатися й просто посидіти замислено, слухаючи музику чи тишу, шум чи слова людей, яким довіряю аж настільки, що відкриваю їм ті свої місця.
Це кав’ярні й ресторани; невеличкі дворики, у яких росте гліцинія й швартуються велосипеди; набережні морів/річок/океанів/озер; улюблені костели й антикварні магазини, книгарні з диванчиками для читання. Багато місцин, намальованих у моїх текстах, нітрохи не вигадані. Цікаво, що в багатьох із них я ніколи, власне, не пишу нічого; але вони живуть всередині мене, і коли потрібно увімкнути певний настрій чи атмосферу, повертаюся, входжу в них подумки.
Одне з таких місць — ресторанчик у готелі, в якому ми завжди зупиняємося під час щорічного Франкфуртського книжкового ярмарку. З його білосніжними скатертинами, смішними болонками (живими!), газетами на столах і кавою у великих кавниках на кожному столі. Ми спускаємося туди й снідаємо, коли надворі ще легка сутінь, а в ній — світло вуличних ліхтарів і вітрин. Нас упізнають, бо персонал там не змінюється багато років, вітаються з нами і починають легку світську бесіду, доливають кави й бажають чудового дня.
Ми їмо і розмовляємо, а тоді поспішаємо на потяг, що везе нас просто до Messe. І щось є у тій розміреності, передбачуваності й звичності цілком магічне.
[…]
Люди в історіях. Історії про людей
Мої історії надихають люди, які мені подобаються. Люди, які мені цікаві. Які відкривають серце — або виразно бояться це зробити.
Історії виникають ніби нізвідки: з однієї фрази, з підслуханого ненавмисне уривку діалогу, з отриманого листа, з особливого виразу обличчя пасажирки купе навпроти. Дуже близькі мені, люблені люди виринають у різних історіях і в різних постатях. Інколи я змінюю їм стать/вік/ професію чи імена, але якісь риси живуть у персонажах, роблячи їх справжніми. Я багато спілкуюся з читачами й читачками, отримую сотні листів щороку, і їхні історії теж інколи поселяються на сторінках моїх книжок.
Моя інша, неписьменницька робота у сфері міжнародних прав вимагає подорожей і спілкування з людьми з різних країн. І часто в цих мандрівних діалогах знаходиться щось, що стає черговою віхою книжкової історії. Наприклад, якось під час книжкової виставки у Франкфурті нас із керівницею запросили на вечерю представники великого німецького видавництва. Вони обрали один із найцікавіших ресторанів міста. Ми із Сінді, моєю директоркою, щоразу заглядалися на ту незвичну будівлю, у якій він розташований, дорогою до Messe. Як то часто буває, ми говорили про все на світі й дійшли аж до історії фестивалю стрільців Schützenfest. Я зрозуміла, що це саме те, чого так бракувало тексту, над яким саме працювала й застрягла, не розуміючи, куди далі рухатися. Власне, саме той фестиваль згаданий у книжці «Яблука війни».
Є й інші історії. Ті, які доводиться спостерігати зблизька, місяць за місяцем, рік у рік. Історії людей, яких знаю близько, з якими ми навзаєм ділимося смутками й радощами. Це і родинні історії, й історії кола молодих мам, якому служу ось уже більше п’яти років. Власне, тут грає роль не стільки сюжет, скільки розвиток характеру «персонажів», їхнє (наше!) зрілішання. Це велика коштовність — не просто спостерігати за емоціями, але співпереживати, спів-бути, спів-любити. А потім з тої любові писати. Просто для того, щоби когось десь позбавити її чи його самотності тими текстами хоч на трохи
