Це своєрідні 12 сеансів від видатної психотерапевтки, які дають підказки, як сприймати свої емоції, як позбутись комплексу жертви, зцілитись від дитячих травм, переживати втрати та горе, як виходити з конфліктних ситуацій чи не потрапляти у них, як прийняти і полюбити себе, як позбутися відчуття вини, як навчитись контролювати свої страхи та впоратись із тривожністю.
У кожному розділі докторка Еґер ділиться історіями з власного життя та історіями своїх пацієнтів, а в кінці пропонує ключі до звільнення від проблеми. Це установки, вправи або питання, які допоможуть знайти шлях з наших ментальних в’язниць до свободи і радіти життю.
Не потрібно нічого доводити
В’язниця закоснілості
Коли пара розповідає мені, що у них не буває сварок, я кажу: «Отже, у вас не буває й близькості».
Конфлікти — природа людини. Коли ми уникаємо конфліктів, то насправді наближаємося до деспотизму й віддаляємося від злагоди. Сам по собі конфлікт не ув’язнює. Справжня пастка — це закоснілі установки, що за допомогою них ми часто намагаємося владнати конфлікт.
Ґрати закоснілого мислення важко розпізнати, бо зазвичай вони вкриті позолотою добрих намірів. Чимало людей приходять до мене на терапію, бо прагнуть покращити стосунки — знайти кращий спосіб спілкування з партнерами та партнерками чи з дітьми, відшукати мир та повернути близькість. Але зрештою я з’ясовую, що вони прийшли в терапію не для того, щоби навчитись домовлятися; вони прийшли, щоб я допомогла їм схилити іншу сторону конфлікту до їхньої точки зору.
Якщо ви приходите зі своїми правилами, якщо рахуєте, хто веде у вашій грі, чи намагаєтеся змінити інших, — ви не вільні. Свобода — це брати на себе відповідальності за вибір власної відповіді.
Мої пацієнти часто кажуть: «Хочу, аби він…» чи «Хочу, аби вона…» Але ви не можете хотіти чогось замість іншої людини. Ви можете лише з’ясувати, що краще для вас.
Це один із найважливіших інструментів владнання конфліктів: припиніть заперечувати правду іншої людини. Я обожнюю посмакувати сандвічем з язиком. Але мій друг каже: «Як ти можеш це їсти? Мене нудить лише від думки про нього». І хто з нас правий? Він правий для себе, а я — для себе. Вам не обов’язково погоджуватися з думкою іншого. Ви не маєте поступатися власною правдою — і, будь ласка, ніколи цього не робіть! Свобода настає тоді, коли ви відпускаєте потребу мати рацію.
Через багато десятиліть після війни я усвідомила, що для зцілення маю повернутися до Аушвіцу та постати перед власним минулим. Тоді я зателефонувала своїй сестрі Маґді та запросила її поїхати зі мною. Ми зберегли одна одній життя, коли були ув’язнені; я вижила заради неї, а вона — заради мене. Я хотіла повернутися до місця, де вбили наших батьків, разом із нею. І з нею хотіла постати перед минулим, розділити журбу, там, на місці невсипних жахіть та смерті, сказати: «Нам вдалося!» Але вона вирішила, що я втратила розум. Хто захоче добровільно повертатися до пекла? Моя сестра, єдина людина на планеті, з якою ми пройшли через жахіття, якій я завдячую своїм життям, має цілком відмінну від моєї відповідь на наш спільний досвід. І жодна з наших відповідей не помилкова чи правильна, не краща чи гірша, не більш чи менш здорова. Я права для Еді, вона права для Маґди. Ми обидві — неймовірні людські створіння, що мають право на помилки, не більше і не менше. І ми обидві маємо рацію. Я повернулася до Аушвіцу сама.
Думаю, Ісус саме це й мав на увазі, коли радив нам «підставити іншу щоку». Коли ви підставляєте іншу щоку, то дивитеся на ту саму річ з іншого боку. Ви не можете змінити обставини, не здатні змінити чужу думку, але можете інакше подивитися на дійсність. Можете прийняти та поєднати різні точки зору. Ця гнучкість — наша сила.
Саме це й дає нам змогу бути врівноваженими — не агресивними чи пасивними, чи пасивно-агресивними. Коли ми агресивні, то вирішуємо за інших. Коли пасивні, то дозволяємо іншим вирішувати за нас. А коли пасивно-агресивні, то перешкоджаємо іншим вирішувати за себе. Коли ми асертивні – упевнені та неагресивні, то наша манера спілкування — робити заяви. Я хотіла повернутися до навчання, але боялася, як до цього поставиться Бела, переймалася, що він обурюватиметься через час, який я не приділятиму родині, хвилювалася, що йому не сподобається, коли нас називатимуть «докторка й пан Еґер». Та якщо ви цілісна особистість і доросла людина, то не мусите запитувати про чийсь дозвіл. Не ввіряйте власне життя в чужі руки. Просто оголосіть: «Я вирішила повернутися до навчання та здобути докторський ступінь». Надайте іншій людині потрібну інформацію та свободу, аби вона сміливо відкрилася власним бажанням, сподіванням і страхам.
Щоб зберегти свободу під час конфлікту, ви маєте триматися за власну правду та поступитися потребою отримати владу та контроль.
Це допомагає приймати інших такими, які вони є, а не якими мають бути згідно з нашими очікуваннями. Один мій пацієнт часто конфліктує з донькою-підліткою. На один із сеансів він прийшов засмучений, бо вони посварилися через те, що він не дозволив їй взяти автівку. Його донька виплеснула на нього свій гнів та обізвала непристойною лайкою. Він хотів, щоб я їх розсудила, послухала свідчення та оголосила доньку винною, щоб я зайняла його бік. Але ми не покращуємо становище інших — чи власне, — коли вдаємося до скарг, коли кажемо щось на кшталт «дивися-що-ти-накоїв». Критика ніколи не сприяє зростанню. Тож усуньте її. Жодної критики. Ніколи.
Зробіть це заради інших, і насамперед — заради себе, щоби звільнитися від ефемерних очікувань і злості, що поглинає нас, коли ці очікування не справджуються. Я дуже перебірлива щодо тих, хто може бути вартим мого гніву, бо коли я на когось гніваюся, то сама від цього і страждаю.
Нездоровий конфлікт ґрунтується на обмежувальних установках «краще-ніж» і «гірше-ніж». Якось улітку ми з Белою подорожували Європою та дізналися, що балетна трупа «Большого театру» наразі у турі та за розкладом має приїхати до Парижа саме в час нашого там перебування. Я завжди мріяла побачити їхній виступ. Бела купив мені квиток і висадив біля театру, але йти зі мною відмовився. Я спершу подумала, що він не захотів купувати собі другий квиток через гроші. Під час антракту я вийшла до нього під враженням від вистави та підбурювала його зайти подивитися другий акт.
— Там є вільні місця, — сказала я йому. — Візьми квиток і ходімо насолоджуватися виставою разом.
Але він не зайшов.
— Росіянам грошей не даю, — сказав Бела. — Після того, як вони вчинили зі мною в Чехословаччині.
Він сам себе переконав, що в такий спосіб може помститися за жорстокість та арешт, які йому довелося пережити. Я сперечалася з ним, закликала передумати, казала: «Ці артисти не мають жодного стосунку до того, що з тобою сталося». Звісно, мені не вдалося змінити його думку. Я повернулася до театру й сама насолоджувалася виставою. З одного боку, шкода, що він не зміг відсторонитися від осуду та люті, щоб посидіти зі мною в темряві, подивитися на дещо таке прекрасне, що від цього перехоплює подих. А з іншого — я не можу впевнено заявити, що моє ставлення було правильнішим за його. Белине правильне для Бели, а моє — для мене.
