Тиктор медіа законспектувало найцікавіше з есею Сергія Жадана «Митець у часи війни: Шульц утрачений і збережений», зачитаного на відкритті X Шульцфесту у Дрогобичі. Це — третій у доробку автора текст-рефлексія щодо творчості Шульца. Попередні опублікували польською і презентували на минулих фестивалях.
Есей прозвучав болісно й трагічно, тому що історія повторюється, і знову з’являється зло, яке «не має стриму». Під час найжахливішої війни досі відомої людству — Другої світової — загинув Шульц і ще сотні тисяч людей, а тепер гинуть десятки тисяч українців у російсько-українській війні.
Ніщо не здатне врятувати від зла
Ані глибина мистецьких досягнень, ані, зрештою, добре серце, відсутність злих намірів не здатні врятувати тебе від суцільного, від точного зла. Злої сили, з якою опиняємось віч-на-віч. Зло позбавлене обмежень і стримувань. Зло впевнене в собі. Зло оприявлене в умовах, коли ніхто не здатен його контролювати. Таке зло не має стриму і не має пояснень. Воно є самодостатнім. Воно чинить так, як йому заповідалося при створенні.
Що може мистецтво протиставити нищенню? Мистецтво, яке й саме може мати в собі складові нищення? Прямі й надзвичайно вразливі конструкції з літер, ліній чи знаків, за якими попри всю ламаність, складність чи парадоксальність усе ж стоїть потреба творення, конструювання, заповнення пустот, видаються беззахисними перед монолітністю нищення, перед цілеспрямованою роботою руйнування. Чи є у зла шанси на поразку?
Рукописи не горять?
Теза про те, що рукописи не горять, направду є слабкою спробою говорити про віру на попелищі. У більшості випадків зло не докладає особливих зусиль, аби вирізнити поміж нищеного й паленого саме рукописи. З боку того, у чиїй системі цінностей винищення культури, зрештою, просто винищення, не є чимось, що потребує додаткового пояснення чи аргументування. Рукопис, як і його автор, так само позбавлений цінності, як будь-хто інший.
У цьому є певна логіка — логіка зла. Перед ним усі рівні, ніхто не має переваг, ніхто не може претендувати на особливе ставлення. Але до певної міри в цьому є і суто людська логіка. Бо всі рівні в цьому світі. Серед нас немає кращих. Немає і тих, хто б умент заслуговував на винищення та забуття. Ось просто знищене в рукописах, начерках, шкіцах чи, тим більше, творчих задумах, планах, мріях, не лишається навіть у пам’яті, оскільки позбавлене розкошу оприлюднення, озвучення, розкошу публікування, поширення, того виходу, з яким твір вписується у якийсь невидимий реєстр набутого всім світом, сприйнятого, обрахованого. Згорілий рукопис, зрештою, як і згорілий чи забутий автор, який сам собою є наскрізним рукописом, носієм не друкованих і не відчитаних іще ніким знаків та образів, таким чином цілковито переходить у небуття, лишаючи після себе лише простір утраченого, простір нереалізованого, невідчитаного.
Трагедія мільйонів чи загибель генія
Шульц застрелений посеред міста, яке він так глибоко і так послідовно переінакшував у своїх текстах, малюнках і візіях, застрелений просто й банально, без жодних химерій і таємниць, є саме таким поєднанням убивчої логіки, якоїсь особливої несправедливості, яка коріниться в самій природі зла. З одного боку, один із безлічі загиблих дрогобицьких євреїв, за чиїм безсмертям згасав цілий космос, руйнувалися світи. З іншого — великий геній, із чиєю смертю зникла важливість далі відтворювати дивовижні і неповторні світи, небачені іншими, чутні лише йому.
На чому тут слід акцентувати? На трагедії мільйонів, винищених свідомо й послідовно, чи на зрадливій непоправності загибелі генія? Мені здається, ці дві складові того, що сталося в Дрогобичі восени 1942-го, надто міцно між собою переплетені, аби можна було йти за кожною із цих ниточок окремо. Чи є ця приреченість генія якоюсь особливою? Навряд чи. Хіба що в наших рефлексіях, коригованих дистанціях. А поза тим за постаттю Шульца останніх років його життя справді проступає приреченість. Війна нацистів із більшовиками цю приреченість улогічнила. Шульц не був більшовиком, — Шульц був євреєм. Себто шансів вижити в нього не було.
Прикметно, що про знищення, небуття Шульцу йшлося ще раніше, наприкінці 1920-х, коли помер від сухот його приятель і адресат Владислав Ріф (молодий перспективний письменник, товариш Шульца, якого він називав «спільником для новаторських починань» — авт.). Потому дезінфектори мусили обробити кімнату небіжчика і знищити, поміж іншим, усі його рукописи, листи Шульца, адресовані йому, так само. Доля зробила свій хід, позбавивши світ присутності ще одного письменника. Цікаво, чи відчув Шульц у цьому всьому певний знак? Чи розгледів для себе якесь передбачення? До певної міри щось подібне згодом чекатиме і на нього. Дезінфектори історії не надто зважають на мистецьку цінність спадку загиблих, як і на цінність самого життя.
Читайте також: «Шульцфест — це нескінченність, у якій кожен може знайти себе»: директорка фестивалю Віра Меньок
Мистецтво не здатне захищати себе саме. Мистецтво, з його силою впливу і ваготою присутності в часі та просторі, виявляє, разом із тим, цілковиту безпорадність перед грубою силою реальності. Воно втрачає всю свою чарівність, вагомість і впливовість на чужій території. На території, де людина перестає зважати на мистецьку умовність, де людина, почасти з полегкістю, скидає з себе всю цю цивілізаційну машкару і дозволяє звірам всередині себе вийти назовні, щоб уже ні в чому не відчувати стриму, щоби відкинути всі ці умовності культури, етики й такого смішного і приреченого гуманізму.
Звірі, які вириваються назовні, найменше потребують рукописів. Для них це просто порох на підошві чобота, щось, позбавлене значення взагалі, а отже, не варте розмов. І всі нарікання так званих людей культури про непоправність утрат і неможливість компенсувати знищення написаного, намальованого чи вибудуваного просто не знаходять розуміння з боку того, хто нищить. Це — різні системи цінностей, різна оптика, різні рецептори у сприйнятті й відчуванні реальності.
Тут згадуються розмови Шульца з Юною (Юзефіною Шелінською, польською перекладачкою, вчителькою і бібліотекаркою, нареченою Бруно Шульца від 1933 до 1937 року — авт.) на початку їхнього знайомства. Розмови, у яких виринав жах. Юна згадувала: «Він вбачав у кожній людині якусь схожість із тваринами». Так, суто художницька здатність, професійна здатність вбачати за зовнішньою подібністю внутрішню сутність, направду, наприкінці Шульцового життя набула свого логічного завершення: люди дійсно почали поводитися як тварини. Просто деякі з них проявилися хижаками, а інші — їхніми жертвами. Шульц хижаком не був. Шансів вижити в цьому мороці, де звірі ходили реальними вулицями попри його вигадані цинамонові крамниці, у нього не було. Разом із Шульцом, його сусідами, його знайомими, його друзями, його моделями та персонажами в небуття пішло і те, що він не встиг чи не зумів зберегти. Під поверхнею історії зникли цілі острови цього дивного, приреченого архіпелагу. Зникли з тим, щоб уже ніколи не вийти на поверхню, і хіба що свідчити із глибин небуття.
Надійшов час і Шульц отримав змогу на власному тілесному межовому досвіді переконатися, що монстри, які поволі сліпо проступають у наших рухах і поставах, мають здатність прорватися крізь тонку й ненадійну оболонку виховання, культури, освіти, порядності. Війна цю оболонку, це нашарування нормальності стирає. Війна — це та шпарка, крізь яку Гойя і Шульц, спостерігали граційні та загрозливі рухи тварин наших постав. Тварини виявилися сильними і голодними. Вони вважали за доцільне знищити все, і їм багато що вдалося.
Чи не найтрагічніше в невеликому, але такому коштовному доробку Шульца є його листування, зібране Єжи Фіцовським. Більшість його листів і листів до нього просто не збереглася. Його листування нагадують старі фрески, де оригінальне зображення здебільшого знищене, а лишилися тільки окремі прояви створеного, і тобі залишається хіба здогадуватися, що там було — за межами видимого, на території уявного. Що він писав найдорожчим і найближчим? Наскільки щирим був? Наскільки закритим? Чи були в його листуванні якісь ключі, якісь підказки, натяки, які могли би більше сказати про написане, краще його пояснити, розкрити, потлумачити? Листи зникли разом із частиною адресатів, разом з епохою, що стояла за цим усім. Війна пережувала своїми сталевими щелепами великий шматок дійсності, який уже ніколи потому не вдавалося відтворити, попри всі спроби реставрації. Справа, звісно ж, не в листах як таких. Справа у крихкості та зникомості. Крихкості творного і зникомості найінтимнішого. Того, що останньою чергою ти будеш виставляти світу, і від чого так само останньою чергою погодишся відмовитися.
Час нам постійно нагадує, що не слід на нього особливо покладатися. Історія і є, можливо, найкращим підтвердженням умовності наших уявлень про тяглість і тривалість. Скажімо, листи від Юзефіни Шелінської йому, які не збереглись, які неможливо зачитати, зацитувати, видати.
Особливо жорстоко, коли гине найприватніше, те, що не означується публічно, що в принципі не передбачає читача стороннього, оскільки в цьому випадку достатнім є уважне прочитання тим, кому це письмо адресоване. Те ж стосується листів Шульца до Зоф’ї Налковської (польської письменниці й журналістки — авт.), які згоріли під час Варшавського повстання.
Загалом, печальна історія втрачених листів Шульца є ніби наочною ілюстрацією того, наскільки крихким є світ предметного. Але світ творчості, простір мистецтв, окреслений присутністю нормальних обставин, теж передусім про крихкість, про зникомість, про наперед визначену приреченість творення у прямому протистоянні зі злом. Тож що ми можемо протиставити цьому злу?
Читайте також Тут був Лан. Тут жив Бруно Шульц
Сергій Жадан: «Валєр Бондар — яскравий колоритний мистецький феномен Харкова»
Письменник нічим не різниться в натовпі. Натовп — це лише невдале і не надто сердечне окреслення різних облич, голосів, доль. Обличчя письменника в цьому випадку так само наповнене світлом чи тьмяністю, окреслене надією чи означене зневірою.
Не слід вимагати від долі якихось особливих поступок на користь людини, яка звикла тримати в руці не молоток чи сокиру, а перо. За будь-яких обставин, за будь-якого перебігу подій, як би печально та безнадійно вони не складалися, ми покликані захищати від смерті й винищення весь той світ, який ми звикли називати своїм, нашим. Ми маємо захищати життя від проникнення смерті. Ми маємо захищати звичайне від тотального мовчання. Ми маємо відстоювати те, що ми любимо від того, що нас убиває. Мистецтво в цьому випадку є просто складовою того світу, у який ми прийшли, який ми прийняли для себе і який, зрештою, збираємось передати нашим дітям. Складовою, безперечно, значущою, визначальною, глибокою, проте не єдиною. Захищаючи музеї, ми ж не захищаємо лише пам’ятки старовини, ми захищаємо своє право на минуле, на пам’ять, на часову і просторову тяглість. Спалені листи, загублені рукописи, знищені малюнки — окремі нитки, якими наскрізь пронизується структура нашого світосприйняття, структура нашого повітря, наповненого пам’яттю і надією.
І коли ми вже шостий місяць свідчимо винищення наших міст, бомбардування шкіл, бібліотек, музеїв, театрів, книгарень, коли фізично руйнується випалюється те, що складає для нас не просто матеріальну цінність, що є для нас цінністю позачасовою, — багато історій XX століття раптово і, на превеликий жаль, набувають зовсім іншої ваги та звучання. Зокрема історія Бруно Шульца. Письменника, якого просто збило хвилею хаосу та зла. Нещадною хвилею винищення.
Історія про те, що смерті не слід давати шансу, що зі злом не варто загравати. Що в будь-якому разі нашою необхідністю та обов’язком є відстоювання нашого права на життя, себто нашого права на свободу. Чи говорив про це сам Шульц? Здається, ні. Але нагадує він, як на мене, саме про це.
Культура, можливо, потребує нашого найпершого захисту
Там, де людина не здатна захистити себе сама, там, де вона нездатна захистити своїх близьких, вона все ж має право розраховувати на захист від інших, на підтримку, на порятунок. Культура як найбільш необов’язкова складова нашого дивного не завжди справедливого життя, можливо, потребує нашого найпершого захисту. Оскільки в багатьох випадках просто не надається до відтворення. Під час війни це відчувається особливо гостро: ми змушені захищати від вогню наші міста, зокрема і для того, аби не побиватися згодом за знищеними письменниками і за їхніми втраченими рукописами.
Фото Ігоря Фецяка, із фейсбук-сторінки фестивалю
