Улітку 1914 року почалася Перша світова війна. На українських землях розгорнувся театр бойових дій між двома імперіями — Австро-Угорською та російською.
Зважаючи на те, що Красне було вузловою станцією, воно не раз опинялося в центрі бойових дій. Через це із села виїхали всі єврейські сім’ї, деякі сім’ї поляків-залізничників, завідувач школи. Після запеклих боїв, під час яких згоріла частина села, австрійські війська змушені були відступити. Галичина опинилася під владою росіян.
Розповідаючи про той час, Михайло Грушевський писав: «Галичина під час окупації опинилася в руках всякої наволочі, що її послано сюди на посади, а вона… робила, що хотіла й не тільки буквально грабила доми й людей, знущалася над населенням». Напевно, він мав на увазі, зокрема, призначеного генерал-губернатора Галичини Георгія Бобринського, який стверджував, що «Східна Галичина і Лемківщина — давно невіддільна частина однієї, великої Росії… Я буду тут заводити російську мову, закон і порядки».
Вочевидь, упровадження «закону і порядків» полягало в тому, щоб грабувати галицькі банки, музеї, книгарні тощо. Було заарештовано редактора видань «Просвіти» Юліана Балицького, бо він відмовився вивісити над «Просвітою» російський прапор. За антиросійські проповіді вивезли зі Львова в росію митрополита Андрея Шептицького.
Загалом, за неповний рік російського порядкування в глибину Росії вивезли 578 українців, переважно представників інтелігенції та духовенства, провели 400 обшуків і арештували 800 осіб. Потрапити за ґрати можна було навіть за переховування та продаж книжок, які не пройшли царської цензури. Як мінімум за це стягували три тисячі рублів штрафу.
Не легше було й селянам. У Красному дислокувалися російські війська. Деякі сільські будівлі вони забрали для своїх потреб — під конюшню, військову пекарню та інше. На нічліг солдати розходилися по і без того тісних селянських хатах. Переважно всі оселі мали не більше однієї кімнати. А «квартирантів» приходило 10‒12. Від бруду, смороду і вошей годі було сховатися.
Улітку 1915 року російська армія почала відступати. Фронт проходив через Красне по річці Гологірці. За два місяці боїв згоріла друга частина села, зокрема та, де мешкала сім’я Івана Тиктора. Разом із тим згорів палац поміщика, гуральня, конюшня, корівник, корчма, млин, фабрика бетонів і дахівок.
Тим часом вісімнадцятилітній Іван Тиктор грав не останню роль у цьому театрі бойових дій. На початку війни, під час формування легіону Українських січових стрільців, директор Рогатинської гімназії Михайло Галущинський став одним із перших командирів. Звичайно ж, учні гімназії, які захоплювалися своїми викладачами та мали їх за приклад до наслідування, захотіли йти цим шляхом і надалі. Відтак гімназисти випускного класу, серед яких був також Іван, зголосилися добровольцями і директор прийняв їх до лав стрілецтва.
Спочатку Іван Тиктор воював у сотні поручика Осипа Семенюка — українського громадського та військового діяча, співавтора першого військового підручника української мови, якого репресували в радянській Україні. Згодом, у 1916 році, став чотарем у званні підхорунжого у восьмій сотні УСС поручика Осипа Будзиновського — обер-лейтенанта легіону УСС, учасника боїв на горі Маківці.
У 1918 році війна для Івана, як і для багатьох його колег, не закінчилася. Вона перейшла в українсько-польську війну, у якій він брав участь у лавах Української галицької армії, керуючи чотою. Воював із поляками, більшовиками, білогвардійцями. Після відступу УГА за Збруч, Іван із побратимами опинився у «трикутнику смерті». Там він перехворів на тиф, а згодом у складі залишків УГА повернувся в Галичину. Після падіння ЗУНР поляки інтернували його у табір військовополонених у Тухолі на Помор’ї.
Вістка про місце перебування сина дійшла до Микити Тиктора. Не марнуючи часу він звернувся до війта-поляка Яна Андрушевського. Переконував його, що син Іван досить лояльний до польської влади, тому заслуговує повернутися до нормального життя, а не перебувати в таборі. Просив посприяти звільненню Івана — дати надійний папір (свідоцтво лояльності), що вирішить такий клопіт.
Невідомо, що саме Микита говорив, як переконував чи, може, що обіцяв, але війт таки дав йому той бажаний папір. За спиною Тиктора люди перемовлялися, що то йому коштувало великі гроші. Так чи інакше, але незадовго по тому Микита повернувся з Помор’я додому разом із сином.
Час було подумати, що робити далі. Війна завадила Іванові закінчити навчання в гімназії й скласти матуру, а політика нової влади в 1921 році робила це неможливим з огляду на Іванове недавнє минуле. Залишалася надія на Третю державну учительську семінарію, де можна було скласти іспити з кількох дисциплін, щоб стати вчителем.
Звичайно ж він вирішив скористатися шансом. Проте на іспиті з історії Іванові погляди категорично не співпали з шовіністичним баченням питання викладача семінарії. У них виникла жорстка суперечка… й іспиту Іван не склав. Це виглядало як втрата нагоди, але насправді було втручанням долі, яка відсікала непотрібні йому шляхи і скеровувала в правильному напрямку. У якому саме? Про це дізнаєтеся в наступній серії.
Читайте також: Якби класики шукали роботу: редакторське резюме
Прочитати детальніше про текстовий серіал та слідкувати за наступними серіями можна тут:
