Наші 20-ті
«Наші 20-ті» — проєкт, який фахово і сучасно популяризує українську літературу першої половини ХХ століття. Саме таку назву використовує науковиця замість поширених «Червоного ренесансу» або «Розстріляного відродження».
Створила його Ярина Цимбал — відома українська літературознавиця, кандидатка філологічних наук, наукова співробітниця Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. Вона вже довгий час досліджує літературу 1920-х років і українського авангарду і, зокрема, є упорядницею та редакторкою серії «Наші 20-ті» — перевидань творів 1920-х років, що виходять у видавництві «Темпора».
Тож шукайте на сторінках Тиктор медіа найцікавіше про непересічних українських митців 1920-х років та їхню творчість. Гайда на сто років назад: «із двадцятими — у двадцяті!».
#це_все_Україна
У харківському експресі (в інших, мабуть, теж) на екранах крутять соціальну рекламу. І є там Міста-герої — окуповані міста й містечка України. «Розповідайте про них!» — закликає соціальна реклама. Я це й роблю.
У тг-каналі «Наші 1920-ті» є гештеґ #це_все_Україна. Іноді це звучить реально тупо, бо ми ж усі знаємо, що Маріуполь, Скадовськ, Бердянськ, Херсон, Гола Пристань, а донедавна Куп’янськ, Балаклія, Вовчанськ, Ізюм — це Україна. А проте людям на окупованих територіях розказують інше.
Написала про Мелітополь. Словами Йогансена. Восени 2017 року ми поїхали презентувати «Наші 20-ті» у Бердянськ. Сезон закінчився, тому потяг у Бердянськ уже не ходив. Ми приїхали в Мелітополь, ступили на перон і з тієї миті Олександр Стукало (редактор серії «Наші 20-ті» у видавництві «Темпора», — ред.) почав цитувати Йогансена.
«Мелітополь — місто бджіл». Шкода тільки, у Саші не було того норзсемберлендського акценту, що йменується «броуд скотч».
Із залізничного вокзалу ми маршруткою доїхали на автовокзал і поїхали на Бердянськ, через болгарський нацрайон, як називав ці місця Майк Йогансен, і всі вказівники на населені пункти вздовж дороги були нам знайомі.
Шлях назад був такий самий. Тільки чомусь з автовокзалу на залізничний ми пішли пішки. Було вже темно, і ми явно повторювали шлях Йогансена: «Ми довго їхали вподовж залізниці».
Одним словом, я насмикала цитат із «Подорожі в радянську Болгарію» і почала шукати хороше фото. І тут мені трапляється фото з нашкрябаним підписом російською «Мелитополь площадь». А на самому знімку — вивіска «Кіоск» і кіноафіша фільму «Тобі дарую» (1930), «оригінальна кінодрама ВУФКУ». Отже, фото десь 1930 року, коли фільм вийшов у прокат.
Про Мелітополь, про Борю Фінкеля, італійця Манцоні, про болгарські села довкола Мелітополя читайте в книжці «Подорожі філософа під кепом», де зібрано всі репортажі Майка Йогансена. Це друга книжка в серії «Наші 20-ті», перший наклад якої розійшовся трохи більше як за рік.
Ось фото Мелітополя, міста бджіл і черешень, у наших 20-х.
Розповідайте більше про наші міста-герої.
#нас_не_беруть_на виставки
Я вже не вперше пишу про цього художника. Раніше навіть імені його не знала і даремно намагалася добитися його від мистецтвознавців. А тепер з’ясувалося, що про нього навіть стаття на Вікіпедії є, щоправда, тільки російській.
Георгій Вітольдович Павлович народився 1906 року в Одесі. Закінчив художній інститут — він тоді називався «політехнікум образотворчих мистецтв». Учень професора Володимира Мюллера, вважав себе продовжувачем і наслідувачем його школи. У театр прийшов 1924 року 18-річним юнаком. Працював в Одеському театрі Жовтневої революції (він же Одеська держдрама) та в Одеському театрі опери і балету.
Я вперше дізналася про такого художника, побачивши в одеському журналі «Театр, клуб, кино» фото, де він у Берліні. І правда, 1927 року він побував у Німеччині, тоді ж таки журнал Das Theater умістив статтю про митця й ілюстрації до його сценографії. Не знаю, як Павлович потрапив у Берлін і що там робив, лиш точно знаю, що він був у театрі Ервіна Піскатора.
На рос. Вікі скупо написали так: «Сценография отличалась образностью и метафоричностью; создавал декорации в стиле конструктивизма».
Одеські журнали пишалися своїм молодим художником і писали про нього щедро й охоче: «Сучасність — ось найхарактеристичніша особливість творчости молодого художника Павловича. Разом з тим він вільний від вузького техніцизму більшости сучасних театральних художників.
Павловичеві устави, відповідаючи найбільшим вимогам театральної техніки, тішать разом з тим барвистістю і яскравістю плям. Голубі й білі тони, переважні в роботах молодого художника, являють тло для тих яскравих плям, що ними він відсвічує ці строгі й скупі декорації. Червоно в Павловичевих роботах грає і світиться, але не душить. Павлович не тільки конструктор.
Він любить і вміє малювати. Це показують не тільки його постави в місцевих театрах, це підкреслюють рисунки берлінського театру Піскатора, що зробив молодий художник під час торішнього відрядження за кордон. На всеукраїнській виставці минулого літа Павловичеві рисунки “Опля, ми живем” були на видатному місці в театральному відділі, характеризуючи молодого майстра як художника з тонким, але виразним штрихом.
Павлович не вживає жадного з теперішніх “ізмів”. Він за розумну аналізу всіх творів останніх десятьох літ шукання, за аналізу, оформлену в свій, радянський, кожному зрозумілий і потрібний стиль.
Він має собі завдання — утворювати й боротися за цей новий стиль. На жаль, не завжди йому вдавалося проводити цей стиль у театрі — це не його провина».
Чим усе закінчилося для молодого таланту? У 1935 році він виїхав до Москви і жив там до 1944-го, працював по різних театрах і на Мосфільмі. Після війни перебрався в Ригу, де через чотири роки помер від хвороби.
#просто_хороший_вірш
* * *
Передчуттям спокою і нудьги
Мене хвилює мертве листя долі…
Час увійти в надійні береги
Думкам і мріям…
Як діброви голі
Очам відслонять далечінь німу
І сонце ллється скупо і нечасто,
Надходить спокій, дано-бо йому
У володіння неподільне час той,
Що зветься осінь…
Сни і споживай
Те, що придбало літо. Сни і згадуй…
Та, як уява в тебе ще жива,
Умій в нудьзі знаходити розраду.
