Українська естрада зародилася на рубежі 1950–1960-х років і стала самобутнім явищем в історії нашої музики. Вона не лише увібрала в себе мотиви попшлягерів із «країн соцтабору», а й зазнала впливу рок-н-ролу, джазу, фанку, психоделіки та інших актуальних на той час музичних жанрів далекого закордоння.
Через наслідування «буржуазних» трендів і патріотичний зміст пісні українських естрадних авторів та виконавців часто потрапляли в лещата совєцької цензури. А в незалежній Україні 90-х їх майже повністю витіснив російський контент.
Сьогодні українська естрада відроджується, наче фенікс із попелу. Її повертають із забуття ті, хто ріс на цій музиці, та відкривають для себе українські тінейджери. А київський гурт МОВА регулярно грає шедеври української естради в оновленому звучанні на живих концертах.
Та чи знаємо ми, які історії стоять за появою на світ наших найвідоміших шлягерів 60–80-х? Щоб знайти відповідь на це питання, розпочинаємо цикл матеріалів «Плейлист української естради».
Перший текст музичний оглядач і автор телеграм-каналу ПЛАЙ Філ Пухарєв присвятив пісні, яка стала наріжним каменем усієї української попмузики, — «Червоній руті» Володимира Івасюка.
«Варто писати далі — маю для кого»
1966-й рік. Володимир Івасюк разом із матір’ю, батьком і двома сестрами переїжджає з рідного Кіцманя до Чернівців. Хлопець готується вступати до медичного університету, а щоб приносити додому хоч якусь копійчину — підпрацьовує на заводі «Легмаш».
У вільний час 18-річний Володя пише пісні та виконує їх із вокально-інструментальним ансамблем «Карпати». Статус самодіяльного автора не дозволяє йому долучитися до офіційної спілки композиторів України. Але невдовзі в житті Володі відбувається подія, що спонукає його поставитися до свого таланту серйозніше.
Під псевдонімом «Весняний» Івасюк подається на обласний конкурс естради з піснею «Відлітали журавлі». І здобуває на ньому першу премію! Тоді в очах композитора запалюються вогники: «Здається, що мені варто писати далі. Маю для кого».
Івасюк подається на обласний конкурс естради. І здобуває на ньому першу премію!
«Мила моя» («Я піду в далекі гори…»), «Каштани», «Відлуння твоїх кроків», «Казка гір» — з-під пера та роялю Володимира Івасюка карпатською зливою ллються нові шлягери. Та сам Володя не вважає їх чимось видатним і вкладає всю свою енергію в пісню, що стане головним хітом його (і не тільки його) життя. А посприяв її появі батько та найкращий друг композитора, письменник Михайло Івасюк.
«А згадай про той час, як ти мавкою була…»
25 листопада 1967 року Михайло Івасюк відзначає 50-річний ювілей. Друзі презентують йому розкішний подарунок — раритетну збірку народних пісень, видану 60 років тому львівським фольклористом Володимиром Гнатюком.
Цікавлячись усім українським та автентичним, Івасюк-молодший бере в батька погортати цю книжку. У душу йому западають рядки з буковинської коломийки:
Ой ходила, говорила гільтайова мати,
Назбирала троєзілля мене чарувати,
Назбирала троєзілля червону рутоньку,
Та й схотіла зчарувати мене, сиротоньку.
І що воно за диво таке, та червона рута? Відповідь на це запитання Володимир Івасюк шукає близько трьох років. Композитор багато мандрує гуцульськими селами і ретельно занотовує оповідки від гірських старожилів. Аж якось чує на Путильщині таку легенду:
«Рута взагалі цвіте жовтим суцвіттям, але трапляється і таке, що вона один раз на десять років зацвітає червоно. Чим пояснити цю таїну? Її розкриває стародавня легенда про кохання юнака і дівчини. Від їхнього кохання розквітали поля й ліси, люди раділи, співали пісень […]
Якщо під час того чудодійного цвітіння будь-яка дівчина знайде той дивоцвіт, то візьме в нього всі чари і причарує назавжди свого коханого леґеня», — Михайло Івасюк про походження «Червоної рути» у книжці «Монолог перед обличчям сина».
Скільки композитор не сідав за інструмент, а ліричної балади у стилі його улюблених «Бітлз» із неї не виходило
Івасюк не вірить своєму щастю: невже таємницю диво-квітки нарешті розкрито?! Повернувшись додому, композитор хутко береться за роботу і в пориві натхнення видає в усіх сенсах фантастичний текст:
Ти не смійся хоч раз,
Не кажи, що забула,
А згадай про той час,
Як ти мавкою була.
Що ночами в лісах
Ти чар-зілля шукала,
Що з вітрами, як птах,
Ти колись розмовляла.
Бачу я тебе в снах
У дібровах зелених.
По яких же шляхах
Ти вернулась до мене?
… Але одразу відкладає подалі свіжосписаний аркуш і виносить самокритичний вердикт: ні, це не те! Виходить якась казка, а має ж бути пісня — і така, щоб звучала по-народному, щоб полюбилася простому люду. Та й мелодія до віршів ніяк не пасує. Скільки композитор не сідав за інструмент, а ліричної балади у стилі його улюблених «Бітлз» із неї не виходило.
Хтозна, скільки б Івасюк списав би ще паперу та нотних аркушів, намагаючись вхопити за хвіст невловиму музу. Але зрештою його пісню про чарівне кохання врятувало… кохання справжнє!
«Мусі від Володі»
«То ти граєш на скрипці? Я теж! Гайда до нас!». Із цими словами староста студентів-медиків Володя Івасюк уперше звернувся до своєї однокурсниці, Марії Соколовської. Дівчина охоче прийняла пропозицію хлопця і долучилася до університетського ансамблю «Трембіта», де він грав.
Невдовзі Володя й Марійка потоваришували. Разом сиділи за однією партою на заняттях, разом проводили вільний час поза університетом. Володя часто запрошував Марійку додому і пригощав пиріжками, а на прощання ніжно цілував її в щічку. Соколовська сприймала Івасюка як вірного друга, не здогадуючись про те, що він відчуває до неї насправді.
«Ми були разом з ним увесь час: вдень — заняття, ввечері — репетиції […] Уже пізніше мені розповідали, що Володя був у мене закоханий. Але сам він ніколи не зізнавався мені. Напевно, йому легше було про все сказати у піснях…» — Марія Соколовська у спогадах про Володимира Івасюка.
І одного разу він таки сказав! Якось Івасюк подарував дівчині рукопис свого нового твору. «Мусі від Володі», — йшлося в підписі. Згори аркуша великими літерами була виведена назва пісні — «Черлена рута», — а знизу — дата написання: 18.12.70. Це — один із перших чорновиків суперхіта Володимира Михайловича в тому вигляді, яким ми знаємо його сьогодні. 70-річна Марія Соколовська-Марчук досі зберігає його в себе.
ніякого зілля герою «Червоної рути» вже не треба, бо зваблива чарівниця запала в його серце без жодної магії
Якщо ми уважно вчитаємося у фінальний текст «Червоної рути», то помітимо, що з першопочаткового в ній залишився хіба другий куплет у дещо відредагованому вигляді. Фентезійні образи з українських міфів Івасюк якщо не прибрав повністю, то обережно заховав їх між рядками. Там, де було містично, стало романтично.
А наприкінці на слухачів чекає несподіваний сюжетний поворот: ніякого зілля герою «Червоної рути» вже не треба, бо зваблива чарівниця запала в його серце без жодної магії:
Червону руту
Не шукай вечорами, —
Ти у мене єдина,
Тільки ти, повір.
Бо твоя врода —
То є чистая вода,
То є бистрая вода
З синіх гір.
Якою б красивою не була ця історія, але шляхи Володимира Івасюка та Марії Соколовської врешті розійшлися. За два роки композитор переїздить до Львова, а дівчина залишається в Чернівцях і виходить заміж за свого викладача. Та про автора «Червоної рути» не забуває — на його честь називає сина.
«Виступ залишиться незабутнім на все життя»
Продюсерів в українській естраді як таких не існувало, тож просувати «Червону руту» Володимиру Івасюку довелося самостійно. Із цим композитору допомогли його приятелі з чернівецького телебачення — режисер Василь Селезінка та звукооператор Василь Стріхович.
Вони домовилися з керівництвом про те, що Івасюк виступить у прямому ефірі з Театральної площі міста та виконає не лише «Червону руту», а й ще одну нову пісню — «Водограй». Сам автор свято вірив у те, що другу публіка полюбить більше, ніж першу.
Залишалося знайти вокалістку, яка складе Івасюку компанію в кадрі. Знайомі композитора з музичних кіл в один голос радять йому звернутися до голосистої випускниці місцевого музучилища Софії Ротару. Але не судилося — та якраз поїхала на відпочинок. Доленосна зустріч Володимира Михайловича та Софії Михайлівни відклалася на рік.
А поки Івасюк зупиняється на кандидатурі Олени Кузнєцової, яка співала у джазовому ансамблі при чернівецькому будинку вчителя. Як згадує пані Олена, на записі фонограми до ефіру композитор був напрочуд вимогливим, тож працювали у студії з дванадцятої ночі до шостої ранку.
13 вересня 1970 року назавжди увійшло в історію української попмузики. Адже саме в цей день Володимир Івасюк та Олена Кузнєцова вперше публічно виконали «Червону руту» у програмі «Камертон доброго настрою». За свідченнями Михайла Івасюка, чернівчани завмирали посеред вулиць і вибігали з транспорту, щоб насолодитися дивовижною піснею.
«Я металася між нашим домом і площею, не знаючи, звідки краще дивитися — дома ж був гарний телевізор. Нарешті з мамою, Оксаночкою і Мілею сідаємо перед екраном телевізора. Тато залишився на Театральній площі. Прекрасний виступ Лялі Кузнецової і Володі залишився незабутнім на все життя». — Спогади Галини Івасюк, сестри композитора, із книжки Михайла Івасюка «Монолог перед обличчям сина».
чернівчани завмирали посеред вулиць і вибігали з транспорту, щоб насолодитися дивовижною піснею
Той запис міг лягти на полицю телеархіву та припасти пилом на роки. На щастя, доля розсудила інакше.
Читайте також: «Як тебе не любити»: пісні про українські міста й містечка
«Володю, співай з ними як автор»
Левко Дутківський — художній керівник вокально-інструментального ансамблю «Смерічка», — завершував із музикантами черговий виступ на чернівецькому телебаченні. На початку 1970-х вижницький гурт із красенями-вокалістами Назарієм Яремчуком і Василем Зінкевичем уже зажив слави «українських Бітлз».
На виході зі студії Левка Тарасовича перестрів блакитноокий юнак у сірому пальто.
«Я Володя. Пишу пісні у вашому стилі. Може, глянете?» — сором’язливо запитав він, простягаючи керівнику «Смерічки» стос зі своїм пісенним доробком. Була серед тих композицій і «Червона рута». Дутківський, який і сам написав для гурту чимало, одразу зрозумів, що це — шедевр. У 1970-му «Смерічка» бере «Червону руту» у свій репертуар і грає пісню на концертах.
Дутківський, який і сам написав для гурту чимало, одразу зрозумів, що це — шедевр
Здобувши популярність на буковинській сцені, Володимир Івасюк і музиканти «Смерічки» загалом продовжують жити звичним життям. Композитор далі вчиться на лікаря, а «смеречани» все ще не мають необхідної для професійних ВІА приписки до офіційного музичного закладу.
Це змушує їх постійно відбиватися від зашкарублих чиновників, що намагаються перекрити кисень «некерованим рокерам».
Та все змінюється наприкінці 1971-го, коли музиканти отримують листа з Москви. Їх запрошують зіграти «Червону руту» в ефірі «Пісні року» — головного радянського телеконцерту. Буковинці вже пакують валізи до білокам’яної, але впираються у глухий кут цензури. Виявляється, що ніяких «людей з гітарами» на «главную сцену страни» дирекція «Останкіно» не допустить. Виступати дозволено лише вокалістам у супроводі оркестру Юрія Силантьєва.
Яремчук і Зінкевич впадають у паніку. А Дутківський розуміє, що врятувати ситуацію може лише сам автор «Червоної рути»:
«Мені зателефонували з Москви і повідомили, що вони вирішили, що ансамблів не буде, і всі солісти будуть співати під оркестр Силантьєва. А Назарій та Василь на такій великій сцені ще не виступали. Думаю, розгубляться. І кажу: “Володю, ти ставай з ними як автор”». — Левко Дутківський в інтерв’ю виданню «Збруч».
Зараз запис виступу тріо на «Пісні-71» легко знайти в інтернеті. Схвильовані Яремчук і Зінкевич прикипіли до мікрофонної стійки в гуцульських вбраннях, а праворуч від них у темному смокінгу виспівує Івасюк. Тематичного костюму для композитора не знайшлося, тож довелося виходити на сцену у власному.
Читайте також: Пісні Перемоги. Перепрошивка
«У піснях Івасюка я знайшла себе»
Додому Володимир Івасюк і «Смерічка» повертаються зірками вже значно більшого масштабу. Успіх «Червоної рути» привертає до них увагу Романа Олексіва — батька українського телевізійного мюзиклу.
У 1972-му за мотивами пісні режисер пропонує артистам зняти в Карпатах повноцінний музичний фільм. Головну чоловічу роль у ньому здобуває Василь Зінкевич, а жіночу — Софія Ротару. З Івасюком співачка знайомиться вже на знімальному майданчику.
Сюжет у мюзиклі невибагливий. Донецький шахтар Борис їде на відпочинок у карпатське село Верховина, де знайомиться з гуцулкою Оксаною і, звісно, закохується в неї. Герої обіймаються, співають і танцюють на фоні гір, полонин і збудженого натовпу довкола, доносячи до радянських (!) глядачів очевидну думку, що «схід і захід разом».
У кадрі можна розгледіти і самого Володимира Івасюка. Серед масовки композитор виділяється стильними сонцезахисними окулярами.
Окрім «Червоної рути» у мюзиклі звучать й інші шлягери Івасюка: «Я піду в далекі гори», «Залишені квіти» («Жовтий лист»), «Водограй». При цьому жодної пісні композитора Софія Ротару в ньому не співає.
Однак вже після виходу «Червоної рути» на екрани між Володимиром Михайловичем і Софією Михайлівною встановлюється міцний творчий зв’язок. Того ж 1972-го Ротару записує «Червону руту» у власній версії, а в 1977-му випускає велику платівку «Софія Ротару співає пісні Володимира Івасюка».
«Я вихована на народних піснях, у них — мій корінь. А тут раптом потягнуло на естраду», — Софія Ротару
Тогочасні друзі та колеги композитора подейкували, що Івасюк нібито був таємно закоханий у співачку, але не насмілювався їй у цьому зізнатися. На момент знайомства з композитором Ротару вже була у шлюбі з Анатолієм Євдокименком, керівником ВІА «Червона рута». Хай там як насправді, але сама артистка розповідала, що своїм статусом завдячує саме Івасюку.
«Я вихована на народних піснях, у них — мій корінь. А тут раптом потягнуло на естраду. Я боялася, три роки чогось чекала. І ось він з’явився, “мій композитор” Володимир Івасюк із “Червоною рутою”. У своїх естрадних піснях він зберіг народний колорит… Тоді я наважилася, у піснях Івасюка, здається, я знайшла себе, свою інтонацію», — Софія Ротару у спогадах про Івасюка із книжки «Монолог перед обличчям сина».
«То є чистая вода синіх гір»
Вирісши із народної творчості, «Червона рута», зрештою, сама стала народною. Секрет пісні — у поєднанні українського фольклору та нев’янучих попритмів, тонку межу між якими вдалося віднайти Володимиру Івасюку. Можливо, саме тому шлягер продовжує жити навіть після трагічної загибелі композитора в 1979-му, обставини якої досі залишаються нез’ясованими.
У 1989-му на честь «Червоної рути» назвали музичний фестиваль у Чернівцях. Він відкрив молодим українським слухачам нове, неформальне покоління музикантів, далеке від морально застарілої на той час естради. А переспіви «Червоної рути» сьогодні можна відшукати у різних жанрах — від року та регі до електроніки й інді-попу для зумерів.
Шлягер продовжує жити навіть після трагічної загибелі композитора в 1979-му
«Червона рута»
Чільне зображення, айдентика проєкту: Дмитро Растворцев
Чи знаємо ми історії появи на світ наших найвідоміших шлягерів 60–80-х?
Шукайте відповіді у циклі матеріалів Філа Пухарєва «Плейлист української естради»:
28 червня о 19:00 у Києві, у Затишному дворику МЦКМ (Алея Небесної Сотні, 1) відбудеться концерт-перформанс Old School Ukrainian Funk за участі шоумена Альберта Цукренка і гурту МОВА.
Це мультимедійний триб’ют-проєкт, що містить кавер-композиції на українські фанк-пісні 1970-х і естрадні гіти 1960–80-х років у виконанні гурту МОВА, та перформанс дослідника української естрадної пісні, музиканта і шоумена Альберта Цукренка («Хамерман Знищує Віруси»).
Київський гурт МОВА виконає шедеври тієї епохи в оригінальному звучанні та відкриє слухачам їхнє багатство. Шоумен Альберт Цукренко презентує перформанс, присвячений найпопулярнішим гітам української естради 1960–80-х. Гості почують як про «Намалюй мені ніч», що в усіх на слуху і підкорила мільйони сердець у TikTok, так і про пісні, нова хвиля зацікавлення якими ще попереду, — «Коло млина калина», «Зачекай», «Дівчино мила».
