МЕДІА

0

КНИЖКИ • ЛЮДИ • МІСТА

Володимир Свідзінський. Цикл «Балади» — вірші 1927–1933 років

Володимир Свідзінський — поет і перекладач Розстріляного відродження, вбитий у жовтні 1941 року

 

Віршовий цикл із посмертно виданої збірки «Медобір». 

 

І

 

Встану рано, зійду

По вогкому сліду —

Дивен звір походив

У моєму саду.

Позривав темну персть,

Обтрусив ясени,

На сухі полини

Кинув вицвілу шерсть.

 

Я в вечірній імлі

Затаюся в саду,

Од гіллі до гіллі

Сіть шовкову зведу.

Тільки блисне зело

В нарожденному дню,

Я високе чоло

Ізловлю, полоню.

 

Марне слово прорік,

Пусто ніч чатував —

Дивен звір мою сіть

Потоптав, пометав,

По кущах поволік,

Лиш розгільчастий ріг

Засвітився на мить

Під каштаном старим,

Лиш копитяний грім

По саду перебіг

У вогнисту повіть,

За блискучий поріг.

 

ІІ

 

Коли над вільхами засвітиться

Вечірній місяць — і на березі

Запахне водяною м’ятою,

І стане тихо на млині;

 

Коли замовкне в місті музика,

І над вершинами дубовими

Шугне дрімлюга, блискавицею

Ламаючи свавільний лет, —

 

Тоді з долин, зарослих тернами,

Із лісових яруг, де урвища

Спредвіку тяжко захаращені

Уламками камінних брил,

 

Виходять звірі, дивні постаттю,

Нахмурені і настовбурчені,

І походою величавою

До берега поволі йдуть,

 

І там на скелях розлягаються,

І, перед себе лапи витягши,

Кладуть на них гривасті голови

І чола, повні темних дум.

 

І цілу ніч лежать, зітхаючи,

На дальнє місто видивляючись,

І на хребтах їм, проти місяця,

Вилискує зловісно шерсть.

 

ІІІ

 

Темними ріками

Ніч тече по долинах,

Прудко біжить по зворах,

Мутно піниться на косогорах.

 

По зарослім болоті

Клятий іде,

На короткій оброті

Золотого коня веде.

 

Злякано дуб кордубатий

На нелюдське обличчя

Настобурчив сухе патиччя,

Як звір підіймає шерсть.

Тяжко чалапає клятий,

Аж погинається персть.

 

— Ступай, мій коню,

На незайману оболоню.

 

Три роси обіб’єш,

Три криниці вип’єш,

Здійсниться наша мрія —

Станемо на вогненного змія! —

 

Темними ріками

Ніч тече по ізворах,

Сиво піниться на косогорах.

На синьому полі,

В райдужному колі,

Там то паші ще й цвіту багатого!

Вітер має патлами клятого.

 

Раптом на сході

Немов хто косою — черк!

І вдруге — світліше — дзінь!

Золотий кінь

Померк.

Клятий вирячив очі,

Вогнем до скелі та й здимів.

 

Ой зашуміло ж тоді!

На землі —

Струснувся кожен листок.

 

На воді —

Павуки в нестяменний танок.

Заяснілися межі, вівса…

Стала краса.

 

IV

 

Падає місто в імлисте море,

Коливаючись, як корабель.

Зловтішно дивиться поповзень-морок

З-поза пустельних скель.

 

Тонуть у морі башти, мечети,

Прадавні брами, рубчасті доми,

І пальм рівностанних високі намети

Никнуть в тумані підводної тьми.

 

В нагірних палатах плаче князівна.

Рука не зриває напружених струн.

Сумує край неї голуб безгнівний,

Друг її вірний, сивий буркун.

 

От вийшли зорі, — а міста немає,

Лиш води рівно лежать, як став,

І тихо плавле, до місяця грає

Померклим сріблом парчевий рукав.

 

 

Зображення: Дарія Луцишина

 

Читайте також: Писати корисно все — від списку покупок до тисячосторінкових романів
Фрагмент із книжки «Анатомія письменниці. Як творити живі тексти»
Рубрика: Fiction
Facebook
Telegram
Twitter