Іде дощ. Не можу сказати, що мені геть холодно, але я, бляха, вже тиждень не можу спати. Безсоння — дивна штука. Я не можу спати, бо мені сняться мирні сни. І хоча в містечку Карріґрохан теж мирно, я дихаю воєнними новинами з дому і відсутністю дзвінків. Чоловік, батьки, дідусь і бабуся — ніхто з них не говорить зі мною. Дорого. Ну, то нічого.
Обіймати іграшки чогось так соромно. Але стриматись нереально. Це відчуття, коли притискаєш тепле м’яке хутро, дивишся в оченята снігового барса, блакитні й відкриті. Мовчати. Вони не ставлять дурнуватих питань на кшталт «Коли ви перетнули кордон?», «Покажіть печатку Ірландії», «Покажіть документи в Дії», «Ваші транзакції до 24 лютого», «Особа, яка може підтвердити, що ви перебували в Україні»… Тшшш, шепоче барс. Тихо. Обіймай мене міцно.
Я вийшла тоді із жовтими листками тимчасового захисту, зі своїми щитами від тривоги за завтра. Більше ніяких «Мамо, а куди ми їдемо?», «Мамо, а де ми ночуватимемо?», «Мамо, а ми тут надовго?», «А ми будемо їсти?», «Мамо, я хочу додому». У мене немає дому — ні фізично, ні ментально я нікуди не повертаюся. Із жовтим щитом мені вже нічого не страшно, і мала відчуває це: «Мамо, ти лицар?». Ні зайчику, мама така, як є.
— Ти панімаєш, Маша, треба урвати своє. Ти себе не приніжай, тут вже стільки українців понаїхало, вже всі слівки зібрали. Треба рванути в Канаду і взяти по 3к зелені, — і можна назад.
Мене нудить, але я все ж питаю:
— Куди назад? В Україну?
— Та ти шо, нахєр мені впало ето отєчєство. Я гражданін міра, Маша, панімаєш? Поможи мені візу намутити, ти ж знаєш інгліш.
Я мовчу, я не «панімаю». Думаю, ну і гнида ти, Віталік. А я? А я така, яка є.
У мене в фейсбуці членство у групі «русскоязычные патриоты Украины». Це типу коли ти в Ґрифіндорі, але базариш на парсултангу — мові змій. Чи можна прижитися? А бог його знає. Я не знаю. Я кидаю мити тарілки, кидаю донати на ЗСУ, кидаю спроби співати малій українською, бо її улюблена колискова все одно білоруською. У мене російська кров, український паспорт і білоруські спогади. На жаль, я не можу розібратися на кубики LEGО і відібрати всі ті огидні кольори. Я не можу складатися лише з блакитних і жовтих. Така, як є.
Знову безсоння. Перебираю вигадані фотоальбоми з тобою. І сонях моєї пам’яті повернутий до тебе. Це допомагає. Мені потрібна допомога, я важко це визнаю. Взагалі, важко чекати на визнання, коли ти всього лиш ukrainian refugee. Біженка. Я народжена бігти. Я звикла до руху. Я боюсь зупинятися. Мені здається, якщо зупинюся, то помру. І не встигну стати кимось. Залишуся така, як є.
Смарагдовий острів — я їду його дорогами повз гольф-клуби, соковиті зелені схили, корів і коней, лівосторонній рух. Бурхлива річка, ми з нею течемо навипередки, пролітають чайки і сідають на затоплені футбольні поля. Листопад, а нічого не падає. У мене в очах ніби зелені мурашки залізо-залежної анемії. Десь дорогою до Корку видно холодний сірий океан. Там бігають домашні собаки і безпритульні люди, і скоро приїдемо безпритульні ми. Такі, як є.
Літературне редагування: Ната Коваль
Jack Grapes’ Method Writing — практичний курс, що вчить писати у власному унікальному стилі, створювати потужні правдоподібні тексти та працювати з тональною динамікою.
Джек Ґрейпс викладає в Голівуді 50 років. Спочатку це був суто професійний курс для письменників, сценаристів, акторів та піарників у Лос-Анджелесі. Але згодом його почали вивчати люди різних професій. Програма «Методу» містить 9 рівнів, і вже на першому рівні студенти опановують базові концепти, які роблять текст сильнішим.
Наталі Скорикова, викладачка «Письменницького Методу» в Україні, адаптувала програму курсу для українців і має на меті не лише вчити працювати з текстами, а й популяризувати сучасну українську літературу.
