Ще один укол. Оповідання Маргарити Весни

Я почула вибух: затремтіли вікна, але звук був десь на відстані. Якби не було війни, я б подумала, що це грім. Якби не було війни, у мене вже була б купа записів на новорічні фотосесії. А так — незрозуміло, вимикають електроенергію, і тут пощастить чи не пощастить: буде світло в студії чи ні. У мене поки що лише дві броні, а я планувала двадцять п’ять. Торік фотостудії Дніпра заманювали клієнтів цікавим інтер’єром, у цьому році — наявністю генераторів. Якби не було війни, то я, можливо, навіть поїхала б у Європу на новорічний ярмарок. Щороку обіцяла собі, що поїду наступного року: кольорові ятки із солодощами, смачний глінтвейн. Або те місто з новорічними ведмедиками, зі сториз в інстаграмі — Страсбург. Відкрила гугл-карти. Смішно: я думала, що він у Німеччині, а він у Франції. Цікаво, чи підкова на щастя рятує від прильотів?

Я почула вибух та продовжила збиратися на фотосесію: сьогодні я буду в ролі моделі, фотосесія як практичний урок у кіношколі. Я почула вибух і подумала: ну, Аня ніколи не скасовує заняття під час повітряної тривоги та після прильотів. Навіть коли в Дніпрі були вибухи, все одно за пів години чи годину я їхала на заняття. Я почула вибух і відкрила Pinterest, щоб знайти референси для зйомки: Аня обрала мені образ «міської божевільної». «Тю» — сказав Том, коли побачив референси. Там були фото Айріс Апфель, 100-річної ікони стилю. Так, у неї яскраві та масивні прикраси, але взагалі-то це екстравагантність, еклектика, авангард. «Фігня це все. Ось та баба, яка стоїть під АТБ із шістьма собаками й просить купити їм хліба — от вона реально міська божевільна. Прикинь, вона цим бровкам шиє червоні шапочки на Новий рік. Ось такий тобі треба образ — обірваної бомжихи з нечесаним волоссям».

Після фотосесії ми йшли з Томом через пункт вакцинації в «Мінорі»: там 20 лютого ми зробили третій укол «Пфайзера», щоб була можливість поїхати до Європи. Так, про всяк випадок. Після цього в мене була побічка: я проспала в ліжку два дні, температура підіймалася до 38.5. А за кілька днів почалася війна. Я потім знову і знову жартувала: все відбувається так, ніби це нереально, ніби я сплю в гарячці, з температурою після уколу, а мені це сниться. Том пожартував, коли ми проходили через пункт вакцинації в «Мінорі»: «А раптом нам треба зробити ще один укол, і тоді все закінчиться?». Раптом ми зробимо укол, ляжемо спати, а потім прокинемося і буде 24 лютого, але прильотів ракет по всій Україні не буде. Я не знатиму, що таке брудна бомба, який радіус ураження «Градами» і як працює ППО. Все буде як завжди: Том піде на роботу, а я піду на заняття з акторської майстерності, але не на ті, що «змінили моє життя» і допомогли зібрати себе по частинах після початку війни, а на ті, на які я сходила три рази й ще після першого разу зрозуміла, що мені там не подобається, але я продовжувала б ходити.

Я продовжувала б ходити.

Я продовжувала б робити те, що мені не подобається.

Я б продовжувала не обирати себе.

Тож у цьому плані війна була навіть доречною: я зрозуміла, що не хочу туди ходити після першого заняття, але якби не почалася війна, то заняття не скасували б.

Я уявила: ми би прокинулися 24 лютого, але вибухів по всій Україні не було б. Не було б прильотів ракет, зруйнованих аеропортів, не було б окупованих міст. Не було б убитих дорослих і дітей. Не було б людей, що сидять без світла й води в підвалах.

Я пригадала, як на другий або третій день війни лежала в гарячій ванні, дивилась на запалену свічку (для релаксу), і вогонь мені нагадував про будинки, що горять від прильотів ракет і про людей, які залишилися там усередині й, можливо, згоріли живцем. Я подумала про те, як улітку лежала на сапборді, погойдувалася на хвилях і слухала шелестіння очерету, а потім здригалася від звуків гвинтокрилів, що пролітають над Дніпром, десь недалеко, за деревами, і думала про те, що це, швидше за все, наші, адже «не наші» не долітають так далеко.

Я подумала про те, що якась частина мене не захотіла б зробити другий укол «Пфайзера» і прокинутися 24 лютого без війни. Тому що, якби не було війни, я б не стала сильнішою. Я б не стала впевненішою в собі. Не було б цієї писанини довжиною вже більше ніж 50 000 знаків, не було би письменницьких курсів, кіношколи (яка мені подобається), автошколи, сапборду, стендапів, подорожі Європою. Якась частина мене не хоче перекреслити весь цей досвід, який я здобула за всі ці місяці.