Мені не хотілось готуватися. Певна, що нікому не хотілось готуватися. Це ж не відпустка в Італії. Чи вечірка з друзями. Мені не хотілося. Я використовую безособове дієслово. Моє небажання відбувається саме собою. Без моєї участі. Наче моє небажання — це грім чи дощ. Так моя мова зізнає́ться в тому, у чому я собі зізнатися не наважуюсь. Мова завжди зізнається. Мені легко давалося слово «війна». «Давай у кіно сходимо, поки війна не почалась», — говорила я своєму чоловікові, коли в січні ми щоранку проїжджали кінотеатр у Ходосвіці. «Треба встигнути у відпуску, поки війни немає», — писали мої подруги-айтішниці ще на початку лютого. І вони встигли — туди, де тепло і смачно. Встигли поїхати і повернутися. А ми із чоловіком у кіно так не встигли. В останню неділю сходили на каву на Подолі, от і все. Але я ніколи не питала друзів, чи вони готуються до війни. І в мене теж ніхто про це не питав. Усім вистачало одного слова і питальної інтонації: «Готуєшся?». Або: «Зібрав?».
Готуватися і збиратися мені не хотілось. Це було фізичне небажання, знайоме зі школи. Тоді так само не хотілося робити письмові вправи. Я чесно прибирала на письмовому столі, діставала підручник, розгортала вправи. І з усім запалом робила першу. Граматична основа речення, його другорядні члени. Хто? Що робить? Чому? Чим? Кому? І щойно речення закінчувалися, а зв’язки між їхніми членами встановлювалися, я перегортала сторінку і знаходила ще одну вправу, а за нею ще одну і ще. Всі ці вимоги — розташувати синоніми за ступенем інтенсивності ознак, вставити пропущені букви, утворити від іменників форми орудного відмінка однини — зливалися в довжелезну вправу, яку не варто починати, бо неможливо закінчити. Між лопатками з’являвся пекучий біль, хотілося опустити голову прямо на сторінки підручника, щоби всі невставлені букви й незакінчені речення відбилися в мене на лобі, залишилися зі мною назавжди, але не стояли перед очима, вимагаючи бути доробленими ще сьогодні ввечері. Я згортала підручник і обіцяла собі прокинутися завтра перед шостою ранку і все доробити. Але спала до сьомої. І сподівалась пропетляти того днязавтра з однією зробленою вправою.
У перші дні лютого колега надіслала мені лінк на брошуру, яку зробили в Центрі стратегічних комунікацій, брошура називалася просто: «У разі надзвичайної ситуації або війни». Назва була зверстана так, що надзвичайну ситуацію очі ігнорували й бачили тільки війну. У брошурі було двадцять сторінок і багато картинок. На одній із них на підлозі лежить розкрита валіза, біля неї пляшка і ліхтарик. А навколо чоловік, жінка і дитина. Жінка сидить по-турецьки, чоловік спирається ліктем на коліна, а дитина витягає з валізи щось довге і чорне. Всі вони схожі на мене, яка сидить над письмовими вправами і пробує знайти в собі сили хоча б прочитати завдання. Чоловіки, жінки і діти із цієї брошури переходили зі сторінки на сторінку, стояли поруч, трималися за руки, демонстрували, як добре на них сидять костюми хімзахисту. Чоловіки, жінки і діти, як у книжці віршів Юлі Мусаковської, де теж є тривожна валіза, зібрати яку не вистачає сил, бо я́к обрати, що вціліє: дитяче фото баби чи її ж весільне, як спакувати іншу бабу, кам’яну з-під історичного музею, і примусити прокашлятись рок-н-рол у радіоприймачі з автономним живленням.
Мені сил вистачило на те, щоби згадати всі улюблені вірші й почати носити із собою внутрішній і закордонний паспорти, але не вистачало на те, щоби зробити копії документів і скласти їх у пластиковий контейнер. Вистачило сил знайти в багажнику саперну лопатку і шахтарський ліхтарик, який одягається на лоба. І з жахом усвідомити, що все це куплено ще 2012-го і російського виробництва. На компас, годинник, пакети для сміття і навіть радіоприймач сил не вистачало. Але я знайшла всі наші три мультитули, куплені випадково в різних європейських містах. Усі вони виявились придатними тільки для того, щоб у цих самих містах відкрити пляшку вина. Термоковдру можна було замовити з доставкою. Але я тижнями не могла вибрати виробника, розмір і колір. На моє «надійне взуття» гугл видав білі еспадрильї, розшиті штучними перлами, тому «посуд, у якому за потреби можна розігріти і приготувати їжу» я вирішила не гуглити. «Білизни і питної води візьміть із розрахунку на три доби», — наполягала брошура. Її чоловіки, жінки і діти знали, що це означає. Я не знала. Що буде на третій день, коли закінчиться вода і білизна? Я намагалася уявити цей третій день і знову відчувала фізичну втому, як у дитинстві над письмовими вправами.
Одного разу ми із чоловіком приїхали в супермаркет із цим списком. Ми стояли між полицями. І на них було все, чого вимагала брошура, і навіть більше. Сухий шампунь, готова гречана каша з телятиною, яку можна їсти холодною прямо з герметичної упаковки, ті самі «ем-енд-емси», які не тануть у руках і які в Другу світову не танули тільки в руках американських солдатів. Але нам не хотілося підходити до полиць. Не хотілося опинитися там, де це може знадобитися. Ось цей пакетик «ем-енд-емсів». Мені хочеться, щоб у ньому був просто молочний шоколад, хочеться, щоб він просто підвищував глюкозу в крові, порушував вуглеводний обмін, шкодив емалі зубів. Мені не хочеться, щоб він раптом урятував мене від справжнього голоду. Не хочеться рятувати ним від голоду ще когось, у кого й «ем-енд-емса» може не бути. І не хочеться, щоб хтось полював на цей пакетик «ем-енд-емса» і на мене разом із ним. Я знаю про таке з «Ходячих мерців». Із серіалу, який дивилася у 2012-му, тоді ж, коли купила саперну лопатку і ліхтарик на лоба російського виробництва. Поліцейський Рік виходить із коми й виявляє, що світ заполонили зомбі і що людям, які вижили, тепер краще триматися групами, бо по одному можна тільки померти. «Виживальники» виборюють свої життя і творять нове повсякдення. Шукають супермаркети й маленькі продуктові крамнички, вигрібають звідти все, одна з героїнь якраз і полює на «ем-енд-емси», навіть на ті, що запліснявіли. «Виживальники» доходять до якогось американського НДІ, і єдиний живий науковий співробітник пускає їх усередину, вмикає для них гарячу воду в душі, годує спагеті з томатами й базиліком і наливає італійського червоного. А потім натискає кнопку — і НДІ має злетіти в повітря. Разом із вином, спагеті й гарячим душем. З усім, що робить цей світ стерпним. «Виживальники» вириваються з НДІ за секунду до вибуху. І починається другий сезон. Його я вже не дивилася. Мені хочеться, щоб моя тривожна валіза могла вмістити той НДІ з «Ходячих мерців». Або цей супермаркет. Навіть відділ, де продають квіти і паперові капелюшки з дудочками для дитячих вечірок. А не тільки блок презервативів, щоб тримати в них питну і технічну воду або використовувати як джгут. Або стерильні бинти. Мені не хочеться пхати їх у відкриту рану близькій людині. Та й чужій теж. Чужій, імовірно, ще більше.
«Я думаю, у цій війні ми можемо тільки померти», — сказала я чоловікові, коли він узяв до рук банку маринованих сосисок.
Валіза нічого не вирішувала. Якщо вона мені знадобиться, значить, мого життя більше немає. Чоловіки, жінки і діти з брошури збирали валізи, сканували родинні альбоми, виймали скло з книжкових шаф, загортали порцелянові чашки в газети. Я ж 23 лютого нарешті знайшла свої старі, але зручні джинси й попрала.
А наступного дня ми всі прокинулись одночасно. І ті, хто зібрав валізи, і ті, хто мав води й білизни на три дні, і ті, хто не мав нічого. У той момент я хотіла кави. Я пишу це і розумію, що мені не потрібні безособові дієслова. Моя мова знову зізнає́ться. Вона завжди зізнає́ться. Мої бажання не були ані дощем, ані громом. Не відбувалися самі собою. Я хотіла кави. Я спустилася на перший поверх будинку, де ми живемо із чоловіком, зробила каву і принесла її на другий поверх. Ми стояли з кавою біля великого вікна, з якого видно Змієві Вали. Як робили це щодня. За вікном пролетіла крилата ракета. А за нею ще одна. Скло в наших вікнах затряслось, потім стихло і лишилося на місці. Мої зручні джинси не встигли висохнути. Я одягла незручні. Ми сіли в машину і поїхали в Київ.
Кілька наступних днів я провела в незручних джинсах. Пила воду і їла шоколад із чужих тривожних валізок. Вони відкривалися в ці дні, як друге і третє дихання, з них виймали їжу (мівіну, кунжутні галети, яблучну пастилу й ті самі «ем-енд-емси»), питво (воду, розчинну й мелену каву, чорний і ромашковий чай, колу, енергетки, фраголіно зі смаком персика), одяг (шкарпетки і білизну, фліску, схожу на кітель, червону вишиванку), повербанки, сигарети, гідазепам, крем для рук і під очі. Виймали й ділилися. Зі мною теж. «У цій війні ми маємо вижити», — думаю я тепер. Хоч і не говорю цього чоловікові. Всі разом. Чоловіки, жінки і діти. З нашими старими фотографіями, кам’яними бабами й рок-н-ролом. Тому я вчусь простій роботі самозахисту. Моя нова валіза зібрана. І я додаю до неї речі. Респіратор, гумові рукавички, скотч — щоб зробити костюм хімзахисту. Радіо на батарейках і рації. Повербанк із кусачками — щоб підзарядити акумулятор у машині. Свічки і підсвічники. І ті самі «ем-енд-емси». Добре, що тепер вони вже можуть не танути і в руках цивільних.
Читати есеї інших авторів і дізнатися більше про антологію «Воєнний стан» від Meridian Czernowitz можна тут:
