У дитинстві я боявся померти.
Перші спогади про смерть: я, малий, у ліжку, ховаюсь під покривалом і плачу. За вікном будинку, у якому ми тоді жили, гойдалося розлоге віття яблуні й ніч. Усі сплять. Я тамую подих. Намагаюся проковтнути той колючий клубок у горлі, але він не піддається.
— Валера, ти чому не спиш? — підходить до мене мама.
— Боюсь! — відповідаю.
— Чого? — вона кладе мені руку на голову, гладить волосся.
— Смерті… — шепочу я ледь чутно. І, ніби вона не знає, продовжую: — Ми всі помремо.
Останнім часом постійно згадую цей епізод. Він крутиться у свідомості, мов на повторі. Здається, я можу торкнутися рукою білого вапна на стінах кімнати й відчути його грудочки на дотик. Інколи посеред ночі мені здається, що я можу увійти в ту кімнату довгим темним коридором і підслухати, якими саме словами мама мене заспокоїла. Підслухати, адже спогад обривається на «ми всі помремо». І це правда — від смерті ще ніхто не тікав.
Мені не шість років, а тридцять п’ять і зараз я не боюся смерті. Я не плачу від думок про неї. Я дивлюсь на свій автомат, що стоїть поряд. 981 — це він.
Я сиджу на порозі флюгера й прислухаюсь до звуків нічної колії. Гуде потяг, вистукують свій ритм колеса товарних вагонів. Після гудків чутно віддалений гавкіт собак. Звук залізниці зникає. Десь квакають жаби. Ніч прохолодна. Зорі пильно стежать за нами на посту.
Я думаю про смерть. Вона звіром підкрадається надто близько. Її можна відчути на запах, і навіть на дотик. Ця смерть — не страшна примара з історій типу «Чи боїшся ти темряви?». Це не продиктована страхом не озиратись чиясь присутність позаду. Смерть, яку ми відчуваємо, вибухає холодом поруч, на сусідній вулиці, через дорогу. Вона пролітає над нами. Землиться так, що здригаються стіни, а віконне скло сиплеться вниз.
Чуєш запах? Чуєш звуки? Час складати заповіт.
У темряві жили велети-павуки. Я боявся їх у дитинстві, боявся вийти на вулицю, бо здавалося, що вони хочуть з‘їсти мене. І ось схожий павук плете свою павутину поруч. Зовсім не страшний. Сірий із чорними лапами та плямою Роршаха на черевці. Його лапки довгі та тонкі. Він одноманітно робить свою роботу.
Дивлячись на нього хочеться запитати: чому я тебе боявся?
Плетиво павутини тремтить під подихом вітру. Цей павук не страшний. Зовсім. Він хороший і красивий.
Спостерігаючи за його одноманітною роботою, думками повертаюсь у кімнату на майже тридцять років назад. Цокає годинник. Килим з оленями на стіні. Тьмяне світло лампи. Я не сплю, тримаю її за руку.
— Мамо, а що буде, якщо я помру?
— Я дуже плакатиму.
— І тато?
— І тато, і братик, і сестричка — усі. Навіть собака Муха.
— А чому люди помирають?
— Ми тимчасові. Ми гості на цій землі.
— Чому? Я не хочу, щоб люди вмирали. Не хочу.
— Не можна жити вічно.
— Чому?
— Це буде нудно. Ти ж не любиш, коли тобі нудно?
— Ні!
— Саме тому ми й відходимо у кращий світ.
— Рай існує?
— Існує.
— Я хочу, щоби всі ми потрапили в Рай до Бога.
— Для цього треба бути хорошою людиною.
— Ми ж хороші?
Мама усміхається:
— Помолись Богу. Заплющ очі й помолись.
— Я не знаю як.
— Говори своїми словами. Бог усе чує. Заплющуй очі, а я стоятиму поруч. Давай руку.
— А якщо він не почує?
— Повторюй за мною: Святий Боже, Святий Кріпкий, Святий Безсмертний, помилуй нас.
І я повторюю:
— Святий Боже, Святий Кріпкий, Святий Безсмертний, помилуй нас.
Ще раз і ще раз. — Святий Боже, Святий Кріпкий, Святий Безсмертний, помилуй нас.
Увага!
ПОВІТРЯНА ТРИВОГА!
Я не знаю, що тебе просити зараз.
Я не боюсь смерті. Я не хочу до Раю. Я хочу вбити більше ворогів. Це гріх, Боже?
Я вибігаю на вулицю босий як у дитинстві. Босий, як і тоді. І дивлюсь у небо.
Ніч грозова.
Серце в тілі вистукує свій шалений ритм.
У мене немає автомата, немає бронежилета і каски.
Я стою, одягнений у батькову куртку, і сміюсь.
Я дитина.
Я посеред ночі.
Над селом котиться луна грому. А потім стріла блискавки освітлює лінію над горизонтом за річкою, — там, де пшеничні поля.
Я не боюсь.
Я більше ніколи не буду боятися.
Ніколи. Чуєш?
Я кричу:
— Боже, я — тут!
Увага!
ПОВІТРЯНА ТРИВОГА!
І тут: БАБАХ!
Хмар немає.
Була тиша.
У небі слід від ракети протиповітряної оборони.
БАБАХ! — вдруге.
— Слава Отцю…
«Ворог знову наніс ракетний удар…»
— …і Сину…
«Дві ракети ”Онікс” випущені з берегового ракетного комплексу з території тимчасово окупованого Криму…»
— …і Святому Духові…
«Ракети були знищені над морем підрозділом протиповітряної оборони…»
— … і нині, і повсякчас, і на віки віків.
Амінь.
Літературна редакторка: Ната Коваль
