Перша ракета завжди прилітає вночі.
Перша ракета, куди б не влучила — в електростанцію, військовий об’єкт, аеродром, школу, багатоповерхівку чи засніжене поле — завжди влучає у саме серце. Пробиває наскрізь і прибиває до підлоги. Потім прилетять інші, не менш смертоносні. Сотні, тисячі ракет. Але та клята перша ракета стирчатиме в серці завжди, завдаючи нестерпного болю. І не існує ліків, які б могли той біль зцілити або бодай вгамувати. Бо до першої ракети ми всі — беззахисні мирні люди, які не знали війни.
Тепер, підкоряючись цій першій ракеті (наче сигналу стартового пістолета), ми торуємо відстань до ракети останньої — фінішної стрічки, що гіпотетично встановлена на кордоні з ворогом, але де саме насправді — невідомо. Ні в часі, ні у просторі. Це незнаний, незбагненний шлях, який ще не доводилось долати нікому з нас. І жодна українська людина, не змінившись, не здатна цього зробити.
Найшвидша і найрадикальніша метаморфоза — смерть. Десятки тисяч людей, починаючи з ранку 24 лютого і до дня, коли ви читаєте цей текст, загинули і продовжують гинути. Кожен із загиблих мав свою відстань від першої ракети до останньої миті життя: хтось — довжиною в десять метрів від кордону до бліндажа на Сумщині; хтось — у сто метрів із дев’ятого поверху до підвалу в Маріуполі; хтось — у тисячу кілометрів із Польщі до передової.
Інші, живі, йдуть далі. Одним згуртованим народом, не схильним до компромісів із ворогом. Єдиним у ненависті, єдиним у прагненні перемоги. Єдиним, як ніколи за час, що ми себе пам’ятаємо. І це друга, цілком несподівана, метаморфоза — від розбрату до єдності, що допомагає долати цей невизначено короткий/довгий шлях.
Але іншого не існує.
І на цьому шляху нас мучить не ворог. Нас мучить сумління.
Щодня ми докоряємо собі: «Ми робимо замало. Ми повинні робити для перемоги набагато більше!».
Коли ти за кордоном, сумління гризе тебе за те, що ти — не в Україні.
Коли ти в Україні, сумління гризе тебе за те, що ти не на фронті.
Коли ти на фронті, сумління гризе тебе за те, що ти ще не вбив ворога.
Коли ти вбив ворога, сумління гризе тебе за те, що ти вбив мало ворогів.
Коли ти вбив багато ворогів, сумління гризе тебе за те, що ти не вбив їх усіх.
Коли вбили тебе, сумління гризе тебе за те, що ти загинув раніше за путіна.
Совість нації тепер — не гурток інтелектуалів, а сама нація. Такою є третя метаморфоза.
Але що таке нація в сучасному розумінні? Це велика пасіонарна група людей різних національностей, віросповідань, кольорів шкіри та уподобань, об’єднана спільними цінностями і готова ці цінності захищати. Тридцять років незалежності вважалося, що такої групи свідомих людей в Україні немає. Що існують хіба угрупування — політичні, олігархічні та кримінальні, — а героїв, готових віддати своє життя за країну, не так і багато, і всі вони ще від 2014 року заробляють гроші в АТО.
Але перша і всі інші ракети, що прилетіли 24.02.22, за одну добу магічним чином перетворили пересічних людей на Героїв, а громадян України — на народ. Навряд чи хтось мріяв убивати людей. Ніхто не хотів і не хоче проводити своє життя в шанцях і бліндажах, щомиті ризикуючи його втратити. Але жорстока необхідність і відсутність чесної альтернативи не залишає вибору. І так мирні люди перетворилися на солдатів і офіцерів, завдання яких полягає в тому, щоб вижити самим і вбити тих, хто хоче вбити їх. І це, звісно, четверта, метаморфоза.
Усі інші люди залишилися звичайними людьми: аграріями, журналістами, медиками, рятувальниками, енергетиками. І роблять те, що мусять і можуть робити, і навіть більше — як волонтери. Але кожен із нас змінив або ритм життя, або місце мешкання, або професію, або уподобання — кожен змінився, щоб здолати з найменшими втратами з найбільшою користю цей шлях до перемоги. Рецепт успішного суспільства під час війни залишається незмінним: кожен має знайти (або кожному мають знайти) своє залізобетонне місце в системі захисту держави. Бо якщо, наприклад, усі збиратимуть на дрони, то хто тоді перерахує на них гроші? Люди на своєму місці завжди роблять різницю на користь перемоги більш відчутною. І це п’ята метаморфоза — щоденне прагнення до нової якості.
А шоста метаморфоза дуже проста — наше ППО, що не стріляло навіть на навчаннях, за лічені дні навчилося збивати дохєрастя відсотків тих клятих ракет. Артилерія — знищувати склади і казарми окупантів. Піхота — тримати міста. Танкісти — перетворювати танки ворога на металобрухт. Льотчики — нищити повітряні й наземні цілі. Можна продовжувати, але навіть із короткого переліку очевидно, що народ у нас рукатий і до військової справи придатний.
Від 1991-го до 2022-го вважалося, що головною метою держави Україна є добробут громадян і цивілізоване суспільство. Тепер, на тлі війни, по-різному можна оцінювати результати. За великим рахунком, не так погано ми і жили. Але цивілізоване суспільство і його складові (справедливість, свобода, солідарність etc.) усе ще залишаються головними наративами майбутнього. Метаморфозою, що чекає на тих, хто залишиться живим, після перемоги. І хоча літак «Мрія» знищено, мрію про вільну і заможну Україну знищити неможливо. Доведено історією та українською мовою.
Із цих та інших, не згаданих тут, метаморфоз і метафор формується ще одна — глобальна, стратегічна зміна.
Із країни між Європою та Азією, Європейською унією та Російською імперією, із транзитної та буферної зони Україна перетворилася на державу, що має п’ять історично важливих цивілізаційних місій:
- знищити якомога більше живої та неживої сили російських фашистів;
- урятувати якомога більше українських дітей, жінок і людей похилого віку;
- задокументувати й оприлюднити звірства російського фашизму;
- привабити на бік цивілізованого світу якомога більше союзників;
- перемогти.
Світ обов’язково зміниться.
Але куди хитнеться маятник — у темний чи світлий бік — залежить від точності наших дій, від якості наших змін і від вчасності наших ротацій.
Читати есеї інших авторів і дізнатися більше про антологію «Воєнний стан» від Meridian Czernowitz можна тут:
