Невдовзі після російського вторгнення в лютому 2022 року, коли перший шок осів важким тягарем на дно свідомості, а дні склеїлися в безперервний потік, десь із глибини моєї психіки почали виринати спогади. Вони з’являлися часом довгими вервечками, а часом епізодично.
Наприклад, відчуваю, як я, маленька, сиджу на підвіконні бабиної хати, а мій тато вудить ковбасу у великій бочці в кутку подвір’я. Повітря холодне і вологе, листя на деревах ще не розпустилося, небо сіре від дощових хмар. Я знаю, що це вудженина на Великдень. Ось тато підходить до вікна, відчиняє його знадвору і дає мені спробувати шматочок щойно завудженої ковбаски. Це наш із татом секрет, мама би цього не схвалила.
Або несподівано таке: весна, десь, мабуть, пізній квітень, на вулиці дуже тепло. Я повертаюся з парку, куди ми ватагою ходили дивитися на тритонів — маленьких драконоподібних істот, які живуть у калабанях. Зараз на тому місці у Львові великий ринок Південний, а тоді ще був лісок, де повно жовтих кульбаб і потічків, — ми його називаємо парком, бо тут є доріжки і центральна алея. І ось я бачу, що на вулиці, неподалік від нашого двору на лавці сидить моя мама! Мама завжди працює і ніколи не сидить отак просто на вулиці, тому це несподіванка. А на додачу мама без колготок, хоча ще не сезон для легкого вбрання. Я раптом розумію, що можна одягатися не лише так, як належить за сезоном, а й відповідно до погоди.
Чи ось: зима, десь між Миколаєм і Новим роком. Батьки пішли в гості, а ми залишилися вдома з тіткою, яка спеціально для цього приїхала із Дрогобича. У нас цілий холодильник апельсинів — ми бігаємо їх чистити на кухню, розгортаючи шкірку у вигляді квітки. А потім у вітальні малюємо вазу з тюльпанами. Тітка, складаючи долоні, пояснює, як намалювати закриті й розквітлі голівки квітів.
Літній вечір. Ми із сестрою сидимо в травах на узбіччі сільської польової дороги. Земля віддає денне тепло разом із запахами луків, тому пахне чебрецем. Сестра хоче, щоб ми послухали, як співають пташки, — вона каже, що це щебече соловей. Я дивлюся вдалину: перед нами високі трави, а посеред них росте розлоге дерево. Трави цвітуть і злегка колихаються, а навколо дерева якась інакша, нижча рослинність. Тому здалеку це виглядає як зелений острів посеред рожевих хвиль.
Ці картини приходять одна за одною. Я довго в них ніби купаюся, переказую своїм близьким. Мені приємно згадувати дрібні деталі, перекочувати в голові згадку про температуру повітря чи світло. Ми живемо на околиці обложеного росіянами Києва, прокидаємося від звуку вибухів або близького прольоту ракет. Але моя свідомість наче відсуває їх на заднє тло, натомість занурюється в майже намацальні спогади.
Можливо, саме це відбувається з людиною у глибокій старості, коли вона поступово віддаляється від реальності й поринає у свій власний зниклий світ. Може, так реагує наша психіка на пограничний досвід: у моєму випадку шокуючої реальності війни та небезпеки смерті, яка дихає тобі просто в обличчя. У старості — близький перехід у небуття. І тоді ти наче пливеш у м’якому тумані своїх власних історій — тільки ти і світ, який минув, тому втратив гостроту, став приязним і схожим на сірувату знеболювальну субстанцію. Мабуть, так ми даємо собі раду, коли підходимо до межі невідомого. Не знаєш, що буде далі, не пануєш над своїм часом. Плануєш до вечора, а запити іноземних колег організувати зустріч наступного тижня і конференцію під кінець місяця сприймаєш так, ніби вони пропонують подорож на Місяць. І тоді твоя свідомість дає тобі те, де ти можеш намацати щось певне: усе ж це вже минуло, закінчилося, ти знаєш, що було далі, а тому воно під твоїм контролем. Це та міцна соломинка, за яку ти хапаєшся, щоби зберігати стійкість. Комусь у цьому допомагають дружні бесіди, комусь — релігійна віра, а мені, схоже, помагали спогади.
Коли росіяни програли битву за Київ і відступили, спогади зникли. Світ почав поступово розширюватися: спершу з’явилися історії усіх тих, із ким не було зв’язку під час облоги, потім — спостереження й узагальнення про те, що ми тільки-но пережили і що все ще триває. Щоденний обов’язок перестав бути буквальним: не просто вистояти до завтра, а проєктувати хоча б найближче майбутнє. Наслідки російської окупації околиць Києва, масові вбивства і катування цивільних не дивували — усе це добре пасувало до спогадів наших родичів, до таємних історій, які переказували в родині. Все нагадувало радянське підкорення Галичини і Закарпаття після Другої світової війни і Розстріляне відродження.
У той момент відчуття змінилися: я була наче в самому епіцентрі історії, що триває вже кілька поколінь. Тому будь-яке запрошення виїхати за межі України — на конференцію, виставку чи просто виступ — здавалося немислимим і навіть екстравагантним. Дивно покидати історичну сцену в кульмінаційний момент. Здається, моя свідомість зробила наступний кульбіт і з пристрастю зосередилася на моменті тут і зараз.
Я пишу ці рядки наприкінці 2022 року. Відчуття інтенсивності моменту все ще присутнє, але наростає потреба уявити майбутнє. Вона відчувається дзижчанням десь на дні свідомості майже весь рік, і багато світлих голів дискутують про це буквально з перших тижнів вторгнення. Попервах це була суто раціональна розумова вправа, яка допомагала вистояти. Але зараз, здається, є відчуття, що ми пройшли частину шляху крізь бурхливий селевий потік і бачимо безпечний берег. Я не знаю, чи це реалістичний погляд і чи не заполонять яскраві спогади мої думки знову. Однак сподіваюся на це з усією тугою і пристрастю приреченого жити на вістрі історії.
Читати есеї інших авторів і дізнатися більше про антологію «Воєнний стан» від Meridian Czernowitz можна тут:
