«Не бійся, бо Я з тобою! Не тривожся, бо Я — Бог твій! Я додам тобі сили, Я тобі допоможу, підтримаю тебе переможною правицею Моєю».
Ісаї 41:10
Колись мене вразила ця фраза молоденької бровистки, абсолютно і стовідсотково впевненої, що вона ним є — УЛЮБЛЕНИМ Божим дитям.
І потім дуже незграбно і поступово я почала приміряти ці літери на себе. Відверто скажу: спочатку виходило кострубато. Але з роками стало виходити краще. Чому я пишу про цю «улюбленість» під час війни? Бо виявилось, це те, на чому протримався мій світ у перші невизначені й страшні для мене дні в Харкові. І на чому він тримається і понині.
Ось ти прокидаєшся і важко усвідомлюєш реальність. Тобі чутно вибухи, над твоєю хатою розвертаються ворожі літаки; що відбувається поза кордонами твого двору, ти ще не розумієш. На що пішла перша доба? На усвідомлення того, що до найближчого укриття у кращому разі метрів п’ятсот або більше, що на твоєму подвір’ї немає погреба. Що ще? Ти є улюблене дитя, а значить, все буде йти так, як треба. І воно пішло.
Після цього усвідомлення дні стали складатися, як пазли — один до одного. Кожен день ти просто робиш усе від тебе залежне, все, що можеш, і сподіваєшся, що наступний — буде.
З відстані у триста з гаком днів події перших уже майже забуті. Важливий тільки той день, у якому ти живий і щось робиш, твориш.
За весь час в укриття я заходила один раз, коли ракети летіли по центру міста, а я опинилася в кав’ярні; довелося спуститись разом з усіма. Відчуття колективного страху було настільки нестерпним, що я не витримала і пішла. Буркнувши подрузі: хай всі йдуть до саду зі своїми сиренами, мені треба батька з універу забрати.
Я є улюблене дитя, я швиденько, поміж крапель.
Мій волонтерський склад, що виріс ніби за помахом чарівної палички і на кожне моє побажання відповідає взаємністю, знаходиться при храмі Іоанна Богослова, у якому настоятелем є мій батько, отець Віктор Маринчак.
Ось я стою посеред нової частини храму, перекладаю свої численні коробки і бідкаюсь, що немає картоплі для переселенців. Храм мене слухає. А за тиждень приїжджає фура картоплі. «Це тобі, дитя», — говорить мені хтось пошепки.
Я киваю і дякую.
«Дітей нема у що вдіти», — кажу комусь вголос. І за два дні загрузаю в пакунках із дитячими речами.
Бути цим улюбленим дитям складно, бо дари проходять через твої руки сотнями кілограмів, і коли тобі перепочити, вирішуєш не ти, а Той, чиїм улюбленим дитям ти є. У свій спосіб Він доносить тобі, як подбати про себе, і чому це важливо під час війни. Бо якщо ти не знатимеш спочину — ось та малеча з Донеччини та ось ця самотня бабуся залишаться без твого піклування. Тому ну ж бо, дитя Боже улюблене, не тільки тягай коробки, а дозволь собі вдих і видих.
Коли влітку поруч із моєю церквою впав «Ураган», п’ятисоткілограмові двері, замкнені на засув, із легкістю відчинилися від вибухової хвилі, але до мене докотився тільки чарівний пендель у вухо: ти є улюбленим дитям Божим.
Я вибігла зі свого складу, подумки рахуючи кількість людей у храмі, у прихрамовому будиночку й на подвір’ї та кількість турнікетів, — із подивом знайшла всіх неушкодженими. Незважаючи на сотні кілограмів битого скла. Воно просто вилетіло геть із храму. Разом із рамами. Людей усередині порятували килими на вікнах, що лишились там із зими.
Усвідомлювати свою улюбленість важко, але можливо. Кожен процес потребує часу. Ось ламається машина. Але зваж — не на шляху до твоїх численних одиноких бабусь, а на шляху до СТО. Ось ти шалено кудись запізнюєшся, бо то колесо спустило, то щось забула, а, виявляється, ти просто запізнилась постояти в заторі, бо дорогою тягнули важку техніку.
Ось ти везеш коробки зі шприцами й системами до дитячої лікарні, а тобі пишуть звідти «Дякуємо», шлють купу фото і кажуть: «Нам би ще шнурок для хвоста єдинорога», і ти відповідаєш, що спробуєш його пошукати. Розумієш, що не петраєш у тих «шнурках», і раптом звідти знову пишуть, що знайшли ці «шнурки». Купу. На дні коробки. І ти видихаєш зі сльозами на очах, бо… Господи, дякую Тобі за все, у чому я не розбираюсь, але — виявляється — роблю. І знову чуєш цей шум у прибитому вибухом вусі: ти є улюблене дитя Боже.
Бути улюбленим Божим дитям — це мати купу написаних і ніколи не опублікованих постів, у яких болю, образи й обурення значно більше за вдячність, замилування й зачудування цим світом. І неопублікованих саме через вдячність, замилування й зачудування, бо, написавши, виявляєш різні свої риси, приймаєш себе і приймаєш зважене рішення, неодмінно стоячи з того боку терезів, де прекрасного більше. Хай би яким важким і нестерпним те «прекрасне» не було. Як це? Це щоденне усвідомлення, що от він прийшов, новий день, ти прокидаєшся і маєш сили, маєш бензин, і ти жива, і ти можеш допомогти тим, хто прокинувся в розпачі, безсиллі, голодний.
— Наталко, а де він був, твій Бог, коли почалася війна, куди він дивився, коли вбивали дітей?
— Він був поруч із нами, так само плакав із розпачу, але ніколи не позбавляв нас надії.
Бути дитям, яке люблять, це — сидіти у псевдовихідний і розуміти, що волонтерство — це ніби невиліковна хвороба, що так чи інакше дає про себе знати. Навіть тоді, коли тобі здається, що ти «нічого не зробила», — ти зробила. Сиди, будь ласка, усвідомлюй і це. Доки ти усвідомлюєш, до Вовчанська доїхали скарби із твого складу, хворих діток-переселенців у лікарні перевдягнули, і ще багато чого не знаного тобі відбулося просто тут і тепер.
Бути улюбленим дитям — це усвідомлювати, що всі ми є ними — дітьми. Хочемо ми того чи ні — улюбленими дітьми, про життя яких тут і зараз слід говорити у будь-який спосіб, і в поетичній формі також. Як би це не було тяжко під час війни.
***
діти війни родили дітей
щоби ті родили дітей війни
перші діти не хотіли щоби ці треті бачили чорні сни
перші хотіли тиші
другі діти ніколи не думали бути стійкішими за бетон
другі будували міста
проживали життя
закривали травми свої родові
щоби треті діти не здригалися уві сні
треті народились і під тихим і під небом що горить і січе
перші і другі і треті
плачуть і посміхаються
всотують свою ідентичність
розуміються на глибокій вірі свого народу
усвідомлюють його величність
перші і другі діти наче мурашки
кожен штовхає свою піщинку
щоби третім було більше не страшно
розглядати небо
крізь долоні
у шпаринку
Небо схиляється до землі
і цілує кожну свою дитинку
18.03.2022, Харків
Треті діти — ця теза лягла в основу вистави-діалогу між поезією та музичною імпровізацією. Кожен із нас несе в собі надбання і перших, і других, і третіх. Нелегкий і водночас дивовижний скарб, адже всі ми навчились та навчаємося головному зараз — перебувати тут і тепер, тримати за руку найдорожчих і не падати духом, що б не сталося. Вірити — ми вистоїмо, адже кожен із нас є улюблене дитя Боже.
Рухати вперед культуру текстами, виставами й виступами — варто тут і тепер; піклуватися про тих, хто цього потребує, — зараз необхідно; донатити на армію та беззастережно вірити в ЗСУ — життєво важливо.
Читати есеї інших авторів і дізнатися більше про антологію «Воєнний стан» від Meridian Czernowitz можна тут:
