Його мама живе на Кіпрі. Із чоловіком-німцем. Востаннє я бачила її, коли була маленькою дівчинкою. Вона трохи старша. Коли ми бачилися тоді, у моєму дитинстві, вона вже переставала бути підлітком, а я ставати ним ще не почала. Як буває в таких випадках, її дорослість, ще невинна, але виразно проголошувана, виклика́ла збентеження: так, ніби мені показували моє майбутнє, так ніби майбутнє насправді існувало.
Ні я, ні вона тоді ще не здогадувались, що нашим спільним майбутнім може стати війна, ми знали, що всі війни залишились у минулому, а отже, вони — нереальні. Тепер ми зустрічаємося випадково у спільних родичів, ми теж ніби родичі, хоч кровно ніяк не пов’язані. Вона прилетіла з Кіпру, щоб побачитися зі своїм сином, який приїхав у коротку відпустку із фронту. Ми впізнаємо одна в одній схожі досвіди, які вже тепер вирівнюють різницю у віці й роблять нас майже близькими, і досвіди відмінні, які оте зближення можуть гарантувати. За столом весело. Всі п’ють шампанське. Даня не п’є. Йому ледь за двадцять. Він високий, тонкий, дуже гарний. Чорне кучеряве волосся, недбало скуйовджене, лише підкреслює своєю недбалістю незіпсутий, відкритий чар його юності. Він нічого не розповідає про те, як там, я не наважуюсь питати. Він уважний і привітний до кожного з нас. У кожному з нас десь криється напруга, пов’язана з ним, натомість у ньому — невимушеність, розслабленість. «Його тато родом з Афганістану, — каже вона мені потім у кухні, чуттєво сп’яніла, — нудний, як цей дощ, нічого не розуміє про цю війну, про Даню нічого не розуміє, живе у своїй Ризі, займається своїм нудним бізнесом і торочить мені, що його треба звідти витягувати, з війни витягувати. А я лише про одне молюся: щоб Україна перемогла, а він вижив. Завтра з ним на могилу до Васі піду, його побратима. Пам’ятаю, моя мама ще жива була, вона осліпла в кінці, Вася дивився на неї і плакав… жалів її…».
Коли я йду, Даня встає з-за столу, щоб ми обійнялися. Він таки високий. «Скажи, де можна почитати твої книжки? — питає він мене приязно. — Ми з товаришами почитаємо». «Це дитячі книжки, — усміхаюсь я, — вам не буде цікаво». «Якраз буде», — каже він так, що я відразу вірю. Оце його «з товаришами» викликає в мені таке ніжне зворушення, що я раптом розумію: я знаю, що він там бачив, знаю, що він там пережив. Оце слово, те, як він його вимовив, розповідає мені більше, ніж детальні зведення з фронту. Я уявляю собі цих чоловіків, дорослих чоловіків, які читають уголос дитячу книжку, і раптом розумію природу тієї краси, яку іноді, та ні, частіше, ніж іноді, помічаю на обличчях воїнів, на Даниному обличчі. Це краса простоти: так, ніби війна своєю пітьмою підсвітила її — чисту, первісну красу людського обличчя.
Ми обмінюємося телефонами, я знаходжу його згодом у мережі «Сигнал», якою користуються військові. На питання «Як ти?» він завжди відповідає: «Дякую, добре», — завжди зі смайликом. Питання «Де ти?» я не ставлю. Наближається Різдво, і я хочу надіслати йому різдвяний подарунок, але вони «не сидять на місці» й «далеко від цивілізації». Ми домовляємося, що він скаже мені, коли буде поблизу «Нової пошти». «Навіть якщо це буде після Різдва», — пишу я йому з думкою про те, що Різдво триває і після Різдва, і що, може, Бог народився, помер і воскрес лише для того, щоб люди повідомляли про це одне одному, тим увиразнюючи зв’язок між собою, його тривання. Своєю пітьмою війна підсвічує вартість, яку має людський зв’язок, підсвічує так, що саме життя стає йому тотожним. У якийсь спосіб наблизитися до зони бойових дій — це не лише розділити біль, не лише відчути причетність, а й торкнутися голизни цінностей: дружби, вірності, відданості. У час, на який припала моя юність, мої ровесники не гинули на війні, вони вмирали від передозування наркотиками, вчиняли самогубство, втрата сенсу керувала вибором. Війна натомість не залишає іншого вибору, окрім як вибрати сенс.
«Що ми зробимо після війни?» — питання, спрямоване в майбутнє, додає підстав для утримання сенсу. Друг моєї подруги вирішив подарувати ровер своєму побратиму, який ніколи ровера не мав. Після війни. Вони домовились про це перед завданням, на якому той, кому мали подарувати ровер, загинув. Даня з’являється після Нового року і дає мені адресу відділення, куди можна послати подарунок. Щоправда, інтернет дуже поганий, кілька хвилин на дві доби, але я встигаю запитати його, чи хоче він щось конкретне, що він любить. А він встигає відповісти: «Тишу». Його прохання, оце одне слово, розповідає мені більше, ніж могли б розповісти довгі звіряння. Але як виконати його замовлення? Де роздобути тишу для Дані? Перше, що спадає на думку, — мушля. Мушля, яка зберігає шум моря, — кліше тиші. Моя знайома каже, що має таку мушлю, сувенір із Криму, що може мені дати, але там надпис російською. Радше насмішка, а ніяка не тиша. Гул, гуркіт, свист, шелестіння, вибух, рев, ревіння, стогін, крик — якою тишею огорнути ці звуки, яким шепотом знешкодити, яким затишком заглушити? Як захистити того, хто захищає тебе? Чи здатні на це термошкарпетки, які я давно приготувала? А шоколадні батончики? А желейні ведмедики «Haribo» здатні? Як наділити ці речі властивостями тиші? Чи можна тишу побачити, відчути її смак, запах? Яка вона на доторк, та тиша? Мій погляд зупиняється на камені у формі серця, який лежить серед іншого каміння в мене на полиці, і я вирішую, що камінь набагато ліпше втілення тиші, ніж мушля. Тим більше, якщо це камінчик із ріки, яка тече в рідному місті, а значить, і сама є рідною. Я додаю його до подарунка. А також фотографію ріки, якій цей камінь належав. Будь-яке зображення, а особливо фотографія, є формою тиші, як би гучно воно не промовляло. Я додаю і дитячу книжку з малюнками — не хочу обтяжувати його нею, він у постійних переміщеннях, але оскільки на страшне питання «Чи там є діти?», поставлене одного разу солдату, прозвучала відповідь «Так», — розумію, що вона може стати подарунком комусь іншому. Це розуміння просякнуте жахом безсилля.
Я відправляю свій пакунок, сповнений моїх власних уявлень про тишу, ледь забарвлених провиною, якимось невловним відчуттям спокути, але більше ніжністю, вдячністю, і починаю чекати, коли він прибуде у відділення. Він прибуває.
Минає кілька днів, але його ніхто не забирає. Уже більше тижня Даня не виходить на зв’язок. Я чекаю. Ця тиша гнітюча, страшна, нестерпна.
Не знаю, як вона її витримує. На Кіпрі.
Читати есеї інших авторів і дізнатися більше про антологію «Воєнний стан» від Meridian Czernowitz можна тут:
