«Так вот ты какая, значит, на вид как нормальная. Не стыдно? Детей нацистами делать?» — такими словами розпочав розмову з моєю клієнткою, мешканкою тимчасово окупованої росією території, вчителькою української мови та літератури російський офіцер. Утрьох вони увірвалися до її квартири й націлили на трьох жінок та одного підлітка зброю.
Учити дітей української, розповідати про Лесю Українку, Ольгу Кобилянську, Івана Франка і разом читати твори Миколи Хвильового та Ірини Вільде, говорити про вірші й долю Василя Стуса, про харківський будинок «Слово», про Уласа Самчука — усе це для російських окупантів і означає «робити з дітей нацистів».
Я хочу, щоб про це подумали вчителі й учительки французької мови у Франції та Бельгії, викладачки англійської у Великій Британії, польської в Польщі, німецької в Німеччині, турецької в Туреччині. Лише за те, що ви закладаєте в дітей культурні патерни, розкриваєте ідентичність, збагачуєте їх та й просто допомагаєте стати грамотними людьми, вас хтось може назвати тією чи тим, що робить із дітей нацистів. Та чому хтось — росіяни.
Далі був обшук, допит, тривале перебування в катівні, схиляння до співпраці, тимчасове повернення додому, ще один обшук, ще одне вивезення до катівні з пакетом на голові, схиляння до співпраці, звинувачення в нацизмі, знищення книжок, погрози рідним, зґвалтування — і дивовижна втеча на підконтрольну Україні територію.
Після всього, що з нею трапилося, вона наново вчилася дихати, бо звикла навіть дихання робити максимально непомітним для ворога.
Наступного дня завдяки волонтеркам вона зв’язалася зі мною. Вона знає ім’я і звання того, хто це зробив, віддавав накази, ґвалтував, насміхався, погрожував, принижував. У ній живе дикий страх за родину, яка залишилася там, вона знає, що за рідними стежать, погрожують. Вона знає, що в місті були і є колаборанти, ті, хто дав ворогам списки вчителів, бійців АТО, соціально вразливих людей.
Списки були застарілі, але її ім’я та адреса проживання там були вказані, ще вона бачила, як окремо позначені шкільна адміністрація, вчительство з історії та мови.
Уже тривалий час вона розпочинає свій день і завершує його в іншій європейській країні, де смикається від російської мови, якщо раптом її почує, тим, що відстежує пересування української армії, яка обов’язково звільнить її рідне місто, тоді вона зможе назвати ім’я свого ґвалтівника і ката без остраху за своє життя і життя своїх близьких.
Російські окупанти вважають учительство і викладацтво людьми потрібного впливу. Тими, кого треба схилити на свій бік, зламати, націлити на злам інших людей, на «переформатування» дітей.
Усюди, куди вдираються, вони — і за списками, які можуть мати завчасно, і за підказками «доброзичливців» — приходять до родин учителів, частіше це — вчительки, бо переважна більшість українського вчительства — саме жінки. Жінки, котрі традиційно опікуються літніми та немічними родичами й відповідають за дітей.
Я можу покладатися не лише на розповідь моєї клієнтки: після звільнення окупованих територій Харківщини в інформаційному просторі багато аналогічних свідчень.
Сценарії однакові: обшук, попередня розмова, перевірка телефонів (усіх членів родини), затримання, клітка, катівня, погрози (зґвалтування, відвезення на лінію фронту, знущання над близькими, викрадання дітей і літніх родичів), схиляння до співпраці, запроторення в умисне утворені буцегарні з жахливими умовами.
Єдине, що створюють окупанти на захоплених територіях, — це катівні. Катівні, де тортур зазнають учителі. Як тут не згадати Януша Корчака? Чи можна було це уявити на території Європи у ХХІ сторіччі? Цю бридку, страшну та огидну Другу світову війну, яку принесли на територію незалежної європейської країни росіяни?
Не всіх українських учителів і вчительок вдається скорити, залякати, підлаштувати під себе. Хтось тікає, хтось залишається в катівні й не знає, чи наступного дня буде серед живих, когось убивають чи депортують.
Тому серед перших, кого завозять на тимчасово окуповані території України, — вчительки та вчителі з росії, які миттю розпочинають перепрошивати дітей, стирати національну та культурну ідентичність. Дітям розповідають, що вони — насправді росіяни, це злочинна українська влада вигадувала, що вони якісь українці. Українців не існує, це неправильні росіяни, викривлені, вигадані, але тепер їх звільнять від «нацизму» і зроблять нормальними.
Дискурс російської пропаганди націлений на знищення українців, заперечення існування нації, мови, культури. Ще в 40-х роках минулого століття правник Рафал Лемкін доводив, що «успіх геноциду» спирається на знецінення, знищення культури, освіти, які створюють і наповнюють ідентичність людини.
Тому офіційний пропагандистський голос журналіста Антона Красовського, що закликає топити й палити українських дітей, є абсолютно суголосним із перехопленим телефонним голосом дружини окупанта (лікарки!), яка готова вбивати і перетворювати на наркоманів українських дітей, незаконно вивезених на територію росії, котрі відмовляються малювати георгіївські стрічки та відзначати Дєнь Побєди за російськими сценаріями.
Освіта важлива. Вчителі й учительки дуже важливі. Ті, що вціліли, не скорилися, вистояли, потребують уважного ставлення, захисту і підтримки. Але й ті, кого зламали, потребують розуміння, бо важко не зламатися, коли погрожують убивством чоловіка чи зґвалтуванням доньки або сина, побиттям старенької мами і виселенням із будинку.
Там, де тепер дуже близько російський ворог, там, де є ймовірність тимчасової окупації, треба берегти і переховувати учителів і вчительок. Не уявляла, що ми доживемо до такого.
Але дуже сподіваюся, що це навчить нас у мирні часи, після Перемоги, та й зараз, поки триває ця війна, інакше, з більшою турботою, усвідомленням і цінуванням ставитися до освіти й культури, бо це те, що тримає нас і робить сильними на тимчасово окупованих територіях, у закордонних втечах, у полоні, у катівнях, у війську й тилу, не дозволяючи забути, що ми — українки й українці, серце і хребет нашої нескореної землі.
Читати есеї інших авторів і дізнатися більше про антологію «Воєнний стан» від Meridian Czernowitz можна тут:
