Двері крамнички відчинилися, і приміщення заполонив аромат весняних квітів. А за мить поріг переступила його власниця — дружина купця Скрипниченка, того самого короля гастрономії й бакалії, делікатесами, винами, коньяками, кавою й екзотичними фруктами якого ласували всі Суми. Вбрання жінки одразу демонструвало статусність її власниці: темно-зелена, гаптована сріблом сукня вдало підкреслювала пишні форми, білі мереживні рукавички приховували руки, пальці були заковані в персні, капелюшок закривав обличчя від променів вересневого сонця, а родзинкою була невеличка вишита сріблом зелена сумочка під колір сукні.
Пані Скрипниченко, стиха постукуючи підборами, плавно наблизилася до прилавка із брошками, які були її пристрастю. Жінка щотижня приходила до ювелірної крамниці Альтшулера та купувала нову прикрасу. Усі ці брошки були втіленням її уявлення про істинну красу. Ніщо так не заворожувало жінку, як гра світла на коштовному камінні й дорогоцінному металі прикраси, яку вона прикріпляла до своєї сукні якраз біля декольте, притягуючи погляди чоловіків і заздрощі жінок. Неважливо для якої саме оказії — брошка завжди була її візитівкою. Шпацірування парками чи скверами, відвідування театру, гостина у подруг чи ділових партнерів чоловіка, вечеря у компанії чи прийом у власній домівці — пані Скрипниченко була в центрі будь-якого вечора завдяки цій невеличкій прикрасі. Здавалося, що погляд і усмішка жінки змінювалися, коли вона прикріплювала ту чи іншу брошку.
Для кожної мешканки Сум ювелірна крамниця Альтшулера була втіленням розкоші, краси, щастя та кохання, адже на вітрині виблискували діаманти, сапфіри, рубіни, смарагди, які так хотілося бачити на собі. Для пані Скрипниченко брошки з ограненими коштовними каменями радше підкреслювали її статус та виказували невеличку жіночу примху бути інакшою, ніж решта містянок, які обирали персні, кольє чи сережки.
Не менш важливим був і сам процес вибору прикраси. Потримати кожну в руках, помилуватися ідеально відшліфованим камінням, примружитися від яскравих відблисків у променях сонця чи приглушеного світла у хмарну погоду, прикласти до грудей і покрутитися перед люстром, спостерігаючи за тим, як змінюються вираз обличчя, постава, хода — і, зрештою, перейти до іншої брошки, щоби провести з нею той самий ритуал. Це було незрівнянне відчуття: бачити перед собою десятки варіантів і розуміти, що кожен із них може стати твоїм, варто лише обрати.
Окрім того, сам пан Альтшулер безперервно розхвалював як і свої вироби, так і вроду пані Скрипниченко. Цей, на перший погляд, простецький чоловік, який полюбляв надягати одразу багато перснів і ланцюжків, мовби на підтвердження своєї репутації заможного власника ювелірної крамниці, найкращої у місті перукарні й ательє, світився зсередини, коли розповідав історії своїх виробів. Він був товстеньким, із надто білою шкірою, на якій від будь-якого емоційного спалаху проступав яскравий червоний рум’янець, і здобув значну популярність серед жіноцтва, хоча завжди залишався вірним своїй любій дружині.
Поки пані Скрипниченко придивлялася собі брошку, то встигала розпитати про кожного з дітей Альтшулерів — Льва, Ісидора та Раїси — про їхнє здоров’я й успіхи у навчанні, та похвалити за чудову гру на скрипці й фортепіано. Подружжя Скрипниченків були частими гостями на прийомах сім’ї ювеліра, де діти господарів розважали всіх музикою. Сама жінка не вміла грати на жодному інструменті, але це не заважало їй насолоджуватися грою інших. Ба більше — вона полюбляла влаштовувати подібні заходи власноруч і запрошувала на них відомих музикантів, щоб її подруги заздрили не тільки через прикраси та багатство її чоловіка, а й за чудовий естетичний смак.
Ось вона! — срібний довгастий листочок із чіткими прожилками, на якому сиділа невелика срібна-таки бабка зі смарагдовими очима, а її крильця мали смарагдові вставки насичено-зеленого кольору. Те, що треба до цієї сукні, в яку жінка саме була одягнена. Навіть пан Альтшулер відзначив, що ця прикраса личить їй, як завжди.
Пані Скрипниченко прикріпила брошку до сукні, розрахувалася, побажала ювелірові гарного дня та вийшла з крамниці. Будинок, в якому та розміщувалася, стояв рогом до храму. Повз жінку проїхав кінний екіпаж, і вона впіймала на собі погляд дружини аптекаря Штурха — вважай, новина про нову брошку вже розлетілася містом. У хорошому гуморі пані Скрипниченко звернула до міського скверу, біля якого була розташована квіткарня: потрібно було докупити квітів для сьогоднішнього прийому. Дорогою додому жінка продовжувала ловити на собі погляди, сповнені захоплення й заздрощів. На мить їй навіть здалося, що вона сама як бабка пурхає центром міста з квітки на квітку, насолоджуючись останніми теплими, сонячними днями.
Наспівуючи легку мелодію «Турецького маршу» з Одинадцятої сонати свого улюбленого Моцарта, жінка повернулася додому й розпорядилася подати чаю до вітальні. Хотілося просто насолодитися тишею перед тим, як почнуть приходити гості. Пані сіла у крісло біля відчиненого вікна та відстебнула брошку — на стіні одразу застрибали сонячні зайчики, відтворюючи форму листочка. Це була настільки досконала робота, що, захопившись, жінка не почула, коли служниця принесла тацю. Пані отямилася лише тоді, коли та почала зітхати від захвату. Скрипниченко аж розцвіла, адже навіть прислуга помітила, наскільки тонкою була робота, — і вирішила змінити сукню, щоби прикраса не загубилася на її тлі. До неї чудово підійшла би блакитна, символізуючи воду. Дійсно, переодягнувшись, пані Скрипниченко помітила, що їй до вподоби цей колір: додає свіжості обличчю та навіть розгладжує зморшки, ніби вона помолодшала на десять років. Усміхнувшись своєму відображенню, жінка поспішила до вітальні, де вже почали збиратися гості.
Про прийоми пані Скрипниченко ходила слава бездоганних вечірок зі смачними закусками та вишуканими напоями — все із їхньої-таки крамниці. А злі язики пліткували, що більшість світських дам тягнули туди своїх чоловіків, аби безплатно поїсти. Та насправді їм усім кортіло побачити повну колекцію брошок Скрипниченко, яка, згідно з чутками, налічувала кількасот виробів. Проте пані ні разу не показувала їх усі. Демонструвала лише ту прикрасу, яку носила в цей момент.
— Любонько, вам так личить.
— Ви — найкрасивіша жінка у цій кімнаті.
— Це найліпша брошка, яку я бачила!
— Ах, це не вино — це божий цілунок!
Компліменти і сміх лилися каскадом — так само, як імпровізований водоспад зі шампанського: у верхній келих слуга лив напій, і він стікав донизу в бокали, розставлені пірамідою. Від танців під запальну музику злегка тряслися склянки й тарілки на столах. Гості, підігріті кримськими та французькими винами, гоцали, ніби востаннє в житті. Та сама дружина аптекаря Штурха, яка бачила пані Скрипниченко біля крамниці Альтшулера, так розмахувала руками, не попадаючи в такт, що ледь не збила піраміду зі шампанським. Жінку вчасно підхопив її чоловік і посадив у крісло перепочити. Господиня поцікавилася, чи не принести їй кави, але пані Штурх заперечно похитала головою та коли пані Скрипниченко вже збиралася повернутися до веселощів, схопила її за руку. Дружина аптекаря аж згорала від цікавості побачити колекцію брошок! Її це аж пекло, особливо коли помітила прикрасу, придбану сьогодні. Господиня дому розсміялася та запевнила подругу, що колекція надійно схована у сейфі від поганих очей. А ця сьогоднішня брошка дійсно є вершиною ювелірного мистецтва та найкращим виробом у крамниці Альтшулера.
Їхню розмову перервав пан Скрипниченко, який вирішив підняти келих за свою чудову дружину, що тонко відчуває красу цього світу та несе її в люди. Його слова дружно підхопили решта гостей, розхвалюючи чудовий прийом, неперевершені букети, напої, їжу та, безперечно, музику. Мов на підтвердження їхніх слів, один із музикантів заграв на роялі арію Фіґаро Моцарта.
Вечірка тривала аж до ночі, допоки не були випиті запаси вин і зметені всі закуски, а гості падали з ніг від утоми. Нарешті в будинку запанувала тиша. Подружжя Скрипниченків лягло спати. Крізь відчинену кватирку було чути гавкання собак і шурхіт вітру. Несподівано до цих звуків долучилося скрадливе шаркотіння ніг, а потім легкий скрип сходів. Та швидко все затихло, ніби примарилося. Господарі продовжували мирно спати, не підозрюючи, що в їхніх кімнатах вештаються і щось шукають дві постаті, освітлюючи приміщення новітнім рідкісним винаходом — електричним кишеньковим ліхтариком.
Обшукали вітальню — зазирнули за кожну картину, стиха простукали стіни. Заглянули навіть у рояль. дна постать штовхнула другу: «Ти що, з глузду з’їхав?! Як туди влізе сейф, бовдуре?». Потім просунулися до бібліотеки, кабінету господаря та будуару господині. Чим менше залишалося кімнат, тим більше злодії нервували: невже сейф у спальні? Обійшовши кілька гостьових кімнат, вони розгублено зупинилися перед дверима кімнати, з-за якої лунало приглушене хропіння. Покладаючись на силу носоглотки господаря дому, злодії тихо причинили двері та проникли до спальні. Знаками показали одне одному, де хто має шукати, і почали обережно обходити кімнату. Знахідку виявили за однією з картин із зображенням моря. Ще раз подякували хропінню пана Скрипниченка та почали зламувати сейф. На їхнє щастя, він був простий — відкривався за допомогою комбінації цифр. Тож один злодій стояв біля ліжка, контролюючи, аби не прокинулося подружжя, а другий крутив циферблат і слухав через стетоскоп. Урешті щось стиха клацнуло, Скрипниченко схропнув на високій ноті, а злодії завмерли. Та обійшлося — господарі мирно спали далі.
Крадії відкрили сейф, очікуючи побачити величезну ославлену колекцію брошок пані Скрипниченко, проте замість сотень ювелірних виробів вони угледіли одиноку бабку на листочку — єдину на весь великий сейф. Злодії перезирнулися, не вірячи своїм очам, і раптом за їхніми спинами загорілося світло. Лише зараз до них дійшло, що хропіння стихло. Вони ошелешено озирнулися та побачили сонне, однак розлючене обличчя пана Скрипниченка та перелякану пані, яка сховалася за спиною чоловіка, що тримав у руках мисливську рушницю, націлену на непрошених гостей. Ті обережно почали задкувати з кімнати, намагаючись тримати зоровий контакт із господарем, ніби боялися, що як тільки він перерветься, чоловік вистрелить у них.
Так вони задкували, поки не вийшли з кімнати. Пан Скрипниченко тримав їх на мушці і важкою ходою ступав слідом. Нарешті перший злодій вперся спиною в перила сходів. Поки він намацував ногою сходинку, на нього наштовхнувся напарник, і обоє з гуркотом покотилися донизу.
На шум збіглися слуги — хтось біг за жандармами, хтось зв’язував злочинців, а пані Скрипниченко стояла перед сейфом й усміхалася.
Обидвоє сердешних недозлодіїв не знали про її домовленість із ювеліром. Задля безпеки вона купувала брошку, носила її певний час, а потім повертала, обмінюючи на нову, аби плітками та власним виходом у люди додати хороших відгуків на колекцію геніального майстра. Покладаючись на її смак, заможні пані й собі робили його дедалі багатшим. Ця таїна господині успішно ввела злодіїв в оману.
— Всяка жінка ревно охороняє свої секрети, чи не так? — чемно запитав пан Альтшулер наступного ранку, пропонуючи пані Скрипниченко нову брошку зі своєї крамниці.
Літературне редагування: Катя Рудик
