«Місячні – табуйована і замовчувана тема. Мати місячні, говорити про них, не соромитись їх – нормально. Час позбутися сорому за те, що жінка — це жінка, а кров — це кров. Місячні — це не хвороба. Місячні – не тавро стиду. Місячні – це нормально! А “хрестик” — це всього лиш позначка в особистому календарику «місячних», а не пожиттєвий хрест, звалений на плечі глобального жіноцтва», — вважають видавчині книжки «Хрестик, або Дуже кривава книжка».
Від самого дитинства дівчат привчають: місячні — це стид, сором, бруд. Про «це» не говорять, про «це» мовчать, надто коли поруч чоловіки. Біле не вдягай, у морі не плавай, до церкви не ходи, не скаржися, не скигли, ховай прокладки від тата, брата, хлопця, чоловіка, пігулку не проси, терпи, мовчи, ти жінка – мусиш терпіти, така твоя доля! Болить? У всіх болить, але тільки ти скаржишся!.. І нема у світі більшої ганьби, аніж виявити на спідниці червону пляму менструальної крові!.
Пропонуємо прочитати фрагмент із новинки.
Це сталося в середині квітня — чи то 94-того, чи то 95-того року. Довкола буяли черемхи й солодкий задушливий бузок, що ним заквітчувалися садки під під’їздами, а повітря прогрілось настільки, що нарешті мама з бабусею дозволили мені зняти огидні вовняні колготи, (оті одоробла із вічно розтягнутими «бульбашками» на колінах) і замість них одразу ж перестрибнути в тоненькі «лосини», ядуче-помаранчевого кольору. «Лосини» саме залапковані, бо справжні шилися із щільної лайкри яскравих кольорів і коштували недешево, мої ж хоч і прикрашала ажурна облямівка, та були всього лишень капроновими рейтузами.
На початку весни, пригадую, у мене почав трохи боліти живіт. Це було дивно, та оскільки я росла в лікарській родині, коли від найменшого мого чхання вдома зчинявся справжній рейвах: «В дитини бронхіт! Ангіна! Пневмонія!», негайно однією рукою мені совали під пахву градусник, а іншою викликали медичну бригаду, то я воліла не патякати вдома про дрібні нездужання. Це неодмінно потягнуло б за собою нескінченні мандри кабінетами дитячої поліклініки, а цього я воліла уникнути за будь-яку ціну — хоч якою малою була, та вже добре затямила: «совєцька безкоштовна медицина», що дісталась молодій Україні у спадок, не надто розбещувала пацієнтів, надто дітей, хоч скільки-небудь людяним ставленням. І взагалі це вважалось найвищою чеснотою: вміти перетерпіти мовчки, нікому нічого не кажучи, не скаржачись, не скиглячи, а «як боєць», зціпивши зуби, через біль, через «не можу» вдавати, що в тебе все гаразд і нічого не болить!
[…]
У цьому проглядав непохитний постулат виховання цілої епохи: «Боляче? Сам винен! Сама винна!».
«Терпи, така жіноча доля!»
«Що значить — болить? І в мене болить, але я ж не скаржусь!»
«Що ти скиглиш? Це всього-на всього місячні!»
«Якщо ти не терпиш, яка з тебе жінка?!»
«А ти думала, жінкою бути легко?»
Все це я ще почую від різних людей, жінок і чоловіків (на щастя, не вдома!), а того буйно-бузкового квітня із незрозумілою важкістю в нижній частині живота, я скакала з приятельками в класи на розкресленому крейдою асфальті, гасала в «козаків-розбійників», стрибала з м’ячем в «дворобол», видиралась на найвищу гілку крислатого каштану, що височів на подвір’ї. Саме в розпал дворового чемпіонату із підкидання м’яча, який ми влаштували на бетонованому майданчику між вуличних сушарок для білизни, я раптом відчула себе так, наче щойно видудлила повну карафку води — страшенно закортіло в туалет, тож я відпросилась у дівчат і щодуху побігла додому. Зачинившись у вбиральні, я стягнула із себе білизну — а там уже чекав «сюрприз»! Ластовицю трусів забруднила якась рожева мазня, яка начебто скидалась на місячні! Втім, я трохи здивувалась. Я ж чекала, що то буде справжня кров, а не блідо-рожеві плямки. Може, це ще не місячні? Чи як? Я одразу пішла до мами. Її неабияк втішило, що я втаємничила її у свої перші місячні, а не приховала чи стала шукати допомоги в подружок. Втім, мені б і в голову не могло прийти радитися із дворовими приятельками щодо крові на білизні, бо інтуїтивно відчувала потребу в пораді адекватної дорослої людини, такої, наприклад, як моя мама.
[…]
Читайте також: Фінський погляд на українську реальність: рецензія на «Собачий майданчик» Софі Оксанен
В часи мого дитинства місячні взагалі не трактувались, як щось природне, здорове чи бодай «нормальне». Це був геть не привід для втіхи чи вихваляння навіть у колі дівчат. Натомість це було щось незрозуміле, таємне, доросле і стидне, і не тому, що хтось нам таке сказав чи навчив так думати, а, скоріше тому, що не сказав і не навчив. Місячні були оповиті мовчанкою, і це німування таврувало місячні соромом, стидом, ніяковінням. Аж поки маленька дівчинка упритул не наближалася до першої зустрічі із закривавленою білизною, часто вона взагалі не мала жодного доступу до інформації про менструації і не могла похвалитися розумінням, що відбувається з її тілом і як міняється вона сама.
Готовність у родині говорити про місячні визначалась не так цоканням метафоричного годинника, що наближав дівчину до межі пубертату, скільки мірою зашореності дорослих членів сім’ї. Причому, не мало значення, наскільки інтелігентною і загалом благополучною, культурною, «начитаною» і начебто дотичною до прогресу і знань була сім’я. Я знаю дівчат із родин науковців, викладачів і лікарів, чиї батьки під час перегляду фільму страшенно шарілися, коли герої на екрані починали цілуватися — дитині наказували негайно вийти з кімнати, або заплющити очі, додаючи принизливе: «Тобі ще рано на таке дивитися!». Так само я знаю дівчат, чиї батьки (і науковці, і вчителі, і поштарки із слюсарями) ніколи не вдавалися до евфемізмів у розмовах про статеві органи хлопчиків та дівчат (жодних «квіточок», «піпок» чи «пістолетиків») і яким ніколи не згодовували казочок про капустяні грядки чи лелек, які начебто постачали людству немовлят. Тож із розмовами про місячні в цих сім’ях часто не було жодних проблем. Та взагалі це була велика лотерея. Я втрапила десь посередині. Про місячні мама розповіла, ще як мені було років вісім чи дев’ять, наголошуючи на тому, що у кожної дорослої дівчини із піхви іде раз на місяць кров, але це природний процес, правда, не дуже неприємний, і хоч як мало я тоді надала значення тій розповіді (ну, коли то ще будуть ті дивні «місячні»), та із питанням про рожеву мазню у трусах я таки побігла до мами, а не до бабусі-лікарки, яка роками на мої місячні делікатно казала «в неї болить живіт!».
Ті, кому розмови про місячну кров давалися зовсім кепсько, обмежували просвітницьку діяльність тим, що підсовували дітям тематичні книжки — звісно, якщо щастило такі знайти. Бо окремих книжок про місячні, ясна річ, не писали й не видавали, а ті, що трапилися, несли дуже тьмяне і невиразне світло знань — часом виглядало, наче автори тих книжок і самі неабияк соромилися їх писати. У дідовій бібліотеці серед пухких рентгенологічних довідників я натрапила на тоненьку пошарпану брошурку, старшу за мене років на двадцять. Та книжка, щось на кшталт сімейного порадника, виявилась абсолютно нестравним чтивом. Автори урочисто, пафосно і строго застерігали про той момент, коли дівчинка стає нарешті молодою жінкою: мовляв, це величезна для неї відповідальність (про кров із піхви ні слова!), бо тепер вона надія і опора соціалістичного суспільства та майбутньої родини. Вона має дбати про своє здоров’я і дотримуватися гігієни, пильнувати чистоту білизни й одягу, надто у дні менструації. Оце, власне, і все, що тодішнім читачкам і читачам, на думку авторів, достатньо було знати про місячні.
[…]
