Текст про дорослішання і пошуки себе, про пам’ять і пам’ятання — часом болюче і несправедливе, про речі, які здаються не тими, що насправді й навпаки. Юна музикантка Анна показує читачам усю себе — із сумнівами й страхами, з радостями й відкриттями. І з музикою — бо вона в тексті всюди.
Шлях до себе
Якщо коротко, то «Її порожні місця» — це історія дівчини-переселенки, що вимушено покидає свій дім і шукає шлях до нього й до себе самої. Так, героїня постійно в пошуку — їй сниться щоденник часів Другої світової війни, вона шукає його у книгарнях. У пошуках відповідей, вона розгадує підказки з упертістю підлітки, знайомиться із чужинцями, довіряє і втрачає довіру, йде то наосліп, то впевнено.
Це могла би бути звичайна історія про те, як дівчина бунтує — не хоче ходити до школи, не слухає дідуся і взагалі вона не така як усі. Та крізь цю просту підліткову історію прозирають далеко не підліткові оповіді — вимушений переїзд із Донецька, втрата друга через самогубство, сексуальне насилля.
Друга героїня тексту — Сара, дівчина, яку розстріляли у Вінниці в часи Другої світової. Їй було 19 років, вона не чула і була єврейкою. Про неї ми дізнаємося з особистого щоденника, уривки якого перемежовують основний текст. Її історія — теж історія мисткині, адже Сара створює неймовірні колажі з підручних матеріалів: пір’їн, каміння, клаптиків тканини, ниток. Це її спосіб говорити зі світом і говорити про світ.
Часом здається, що саме історія про Сару, далеку дівчинку, що не чула, але творила красу зовсім не по-дитячому, дає Анні силу рухатися далі. Їхати в чуже місто, спати в чужих будинках, знайти крадійку картин. Вона шукає справедливості для Сари, але, може, таки для себе?
Класична історія із пошуком наставника закінчується розчаруванням у ньому — бо в Ані свій шлях. Майстер виявляється не тим, ким здавався, і навіть загрозою для дівчини. Текст не лишає читачів без цікавих поворотів сюжету — не шукайте тут динамічних сцен, але дочекайтеся фіналу.
Аня шукає Човен — це місце, куди Сара приходила в часи відчаю. У тексті є відповідь, для чого Аня так відчайдушно його шукає — щоб скінчилася війна і повернулася музика. Маленький спойлер: музика таки повернеться.
Чому насилля таке небезпечне?
Старший чоловік, майже батьківська фігура, наставник і вчитель перетворюється на того, хто чинить насилля. І 13-річній дівчинці важко чинити опір, особливо, коли їй ніхто не вірить. Коли ніхто не помічає, що щось не так. Оце вселенське мовчання тисне ще дужче.
Аня все ж скаже про це двом людям — один їй повірить, інша — ні. І розв’язки цієї історії в тексті не буде — її кривдник утече за кордон на початку війни, а вона залишиться жити з болем і думкою, що це з нею щось не те, що саме вона якась не така. І не насилля це взагалі, це інше…
«Я мовчу. Занадто довго мовчу, нестерпно довго. Я завмерла на місці, не рухаюся та не знаю, що робити. Фотографія завжди містить насилля, згадую я слова Сари і нарешті розумію їх конкретику.
Це зовсім не абстрактне порівняння її ситуації та моєї зараз. Моє мовчання завжди трактувалося як сигнал. Я не знаю, чи трактувалося взагалі: здається, так було завжди, Марк Георгійович завжди робив все, що хотів, незважаючи ні на крик болю, ні на мовчання».
Мова тексту пластична й поетична, відчуття героїні часом такі знайомі — аж болить.
Аня описує все надзвичайно точно — знеособлення, втрата власної цінності, аж до того, що дівчинка починає відчувати себе річчю — його річчю:
«Будь ласка, не залишайте свої речі без нагляду, сказав м’який голос у динаміку, якраз тоді, коли він залишив без нагляду свою валізу та мене. Я була такою ж річчю, як валіза. Ми обидві залишилися без нагляду. Ми могли б утекти, і тоді по гучному зв’язку оголосили б про те, що загубилися ми: багаж на ім’я Анна та просто багаж на ім’я валіза. Можливо, нас би віднесли до камери для зниклих речей. Це було дуже смішно, і навіть його роздратованість мене не лякала».
Про насилля в тексті читати особливо боляче, розуміючи, що кожна така історія живе не лише на сторінках книжок. Маніпулювання статусом дорослого, приниження і тиск, перепади настрою. Героїня описує цей досвід із позиції дівчинки у травмі — вона не впевнена, що стала жертвою, адже все якось не так. Вона не знає іншої норми. Проте з’являється і доросла Аня, яка точно знає, що ця історія не зламає юну музикантку:
«Є така дитина, дівчина, жінка, Анна Дерман — це я. Я є. Я плачу. Можу плакати. Я музикантка. Він не зламав мене»
Війна в тексті й війна ззовні
Тема війни не оминає цього тексту, ні, він нею пронизаний — як життя кожного українця зараз.
«Так, дому немає, проте є безліч обов’язкових до виконання речей, про які в жодному разі не можна забувати, бо станеться страшне. Невже хтось на справжки вважає, що війна почалася через світове закулісся? Ні, війна почалася, тому що я порушила дану собі обіцянку перевірити виїмку в цегляній стіні, де ховала сірники»
Війна не просто одна із сюжетних ліній — її не треба навмисно продумувати, додавати деталей, що вразять читача. Особливо зараз, коли тисячі українців уже зіткнулися з війною віч-на-віч. У тексті Аня хоче закінчення війни, дівчина покидає дім і не бере багато важливого із собою. Оце фізичне переміщення тягне за собою і зміщення самоусвідомлення.
«Два таких простих, непідконтрольних факти: національність і переїзд. Єврейка. Біженка. Роблять апріорі винуватим, навіть якщо хтось і раніше хотів до іншого міста. Змушують виправдуватися або огризатися. Можна було б, напевно, брехати, що переїхали до війни, невизначено кивати у відповідь на «у тебе французький ніс», «у тебе німецьке прізвище» — так-так, але це неможливо, гірше не вигадати.
Спонукання до безупинного вибору, постійного прояву, підтвердження позиції. Вина за п’ятнадцятирічної давнини статевий акт представників різної національності, підсумком якого маєш бути. Вина за бойові дії, що тривають півтора року, за засліплений міною дім. Відповідальність і вина. Біженка, еврейка. Це ми (насправді я) винні. І відповідати — нам (насправді мені)».
Чи порожні її місця
Аня нерозривно пов’язана з музикою — вона грає на гітарі, співає і слухає композиції різних років і різних виконавців. Тож для меломанів цей текст розкриється з новою силою, якщо пройти за всіма музичними підказками (Аня часто пише, що саме слухає в конкретний момент), то можна скласти цілу мапу — Шенберґ, Шопен, Джеймсон П. Джонсон, Білл Еванс та інші.
У тексті немає порожніх місць, усі вони заповнені — спогадами, звуками, болем, музикою. Особливо музикою, яка наповнює всі порожнини, проникає в усі історії, у всі нерівності. Лакуни, які так прагне заповнити Аня, вона заповнює несвідомо. Дарма, що не вистачає якихось фото, фактів і зізнань. Аня — цілісна і сильна дівчина, вона творить свою історію сама.
