Польща – Київ, перед Великоднем 2022. Оповідання Олесі Янцелевич

— Такою щасливою я тебе ще не бачила, — каже мені полька Мальвіна.
— Звісно, я ж їду додому!
28 годин автобусом. Квитків на потяг немає. Машиною їхати боюся. Хтозна, куди прилетить, а я сама за кермом… Тож зовсім не варіант.
Холодний польський автовокзал із довжелезною чергою до туалету. Я туди достоялася — їхати ж довго.
Я їду додому.
Бігаю між автобусів і питаю який із них мій. Ніхто нічого не знає. У мене BlaBlaCar. І хоч у квитку й не вказано «з пересадкою», та вона таки буде.
Я їду додому.
Біля автобуса жіночка років шістдесяти:
— А ви до Києва? — запитує мене.

Ми стоїмо в одній черзі до водія. На окремий аркуш паперу він записує всіх пасажирів. Без запису заходити не можна. Прохолодно. По спині тягне вітер. За мною в черзі люди. Обіймають рідних і друзів. Усіх, хто лишається. Я ж із наплічником і малою.
Я їду додому.
— Так, — кажу їй.
— То займіть мені в автобусі місце, доки мене водій на листок запише. Самій страшно. Перший раз за кордоном. Осьо діти посадять і підуть, а я сама не хочу.
— Лишитися з дітьми не думали? — питаю.
— Та ну ви шо! Вони хай як хочуть, а я додому! Онук футболіст, то його тренер нас усією Польщею обвозив. Де тільки не жили. Поки я не плюнула і не набрала свою сестру. Тепер спинилися в неї. А в мене ж городи почалися. Хазяйство. Чого я тут без діла сидітиму? Вони роботу знайшли. А я? — сідає вона на сидінні навпроти мене.
Я їду додому.
Їду й боюся побачити Київ зраненим. Тулюся до вікна — воно холодне. На ньому лишається тепле коло від моєї щоки. Завмираю перед кожним обстріляним будинком, розбитою автобусною зупинкою і знищеним складом у Макарові. На Житомирській трасі все вже прибрали. Тільки багатоповерхівка зліва світить вигорілими від рашистської ракети очима. На склі вікна зникає тепле коло від моєї щоки.
Я їду додому. Я в Києві.
Я боюся темряви у квартирах і у серцях. А радію світлу, відкритому метро з повними вагонами, мамам із дитячими візочками, дітям на самокатах.
Я їду додому.
У метро чоловіків більше, ніж жінок. Метро не працює для пересадки на станції «Хрещатик». Перерва між рухом потягів 10 хв. Маршрутки до мого міста Вишгорода ходять до 20.00. Метро безплатне, працює до 20.00.
Такого неба, як вдома, ніколи і ніде не бачила.
Пахне весною. Бо в мене до цього був суцільний лютий.
Я їду додому.
Масок ніхто не носить. Війна. Метро Героїв Дніпра. Черги на маршрутку до мого Вишгорода немає.
У маршрутці незвично мовчазні пасажири. Тільки молода дівчина голосно розповідає про знищений склад у Макарові.

Я їду додому.
І думаю, що ось ще трохи — і Богатирська, і школа моїх дітей із вибитими вікнами, й будинок друзів, у який на 19-й день війни нахабно влетіла рашистська ракета. Подруга написала у фейсбуці: «У мене більше немає дому». Ось так коротко. Більше в неї не знайшлося слів.

А потім і вікна моєї квартири, що дивляться на бєларусь. Ох і сусіди ж дісталися!
Я їду додому.
Абрикоса під моїм вікном пізня, а я завжди думала, що рання. Набубнявіла тільки, коли навколо все квітне.
Усі мої сусіди вдома.
Я їду додому.
Восьма вечора.
Добре, що в Рівному купила булочку з маком, бо в моєму Вишгороді магазини вже не працюють. Тихо й порожньо.
Я вдома.

Квітень. Із лютого мої квіти витримали й вижили.
Не спиться. Увімкнула обігрівач і рахую зірки й світло у вікнах сусіднього будинку.
Я вдома.

Я їду додому. Завтра їду до батьківського дому.

У мами найтяжче. У мами найсмачніша паска, та в мами найтяжче. Бо не можна плакати. Взагалі плакати треба, та тільки не в мами. Навіть після її слів: «А що ж я? А як же я, коли ти поїдеш?». Можна ревти, навіть голосно. Можна, та тільки тоді, коли вже в заднє скло маршрутки не буде видно, як мама хрестить мене і махає рукою.

І оце татове на прощання: «Берегтися треба тобі, доцю. Ти ж світом тиняєшся, а ми вдома. На своїй землі».

Я їду до дому.

Де б я не була, я відстежую вартість квитка, складаю маршрут. Біля мого ліжка завжди складений наплічник. Я будь-коли готова їхати. І відчувати себе щасливою — плакати під ковдрою у своєму ліжку.

Я їду до дому.

20–28 квітня 2022 року