Усе знову і знову впирається в час.
Не у простір, не в дію, а саме в час. Переживання війни — це нестача часу та сну. Насамперед часу. Парадокс у тому, що чим довша війна, тим відчутніша темна влада часу. Тим виразнішою є його байдужа сила. Його нічим не врівноважена одноманітна векторність, його тупа й образлива незворотність. Його важка, крижана, вселенська несумісність із домашньою версією справедливості, замішаною на людському теплі та людських бажаннях.
А ще часто-густо воєнний час бере собі в союзники не тих, хто стоїть на захисті своєї прямої правди, а тих, хто захищає правду, яка давно забула своїх батьків. Ту правду, яку любителі філософських дайджестів і коучі самореалізації пов’язують із «довгою волею». Із чітко спрямованою на історичне минуле директивною шизофренією, етикетковою, некрогероїчною і сентиментальною, наче офіційні біографії маршалів і обершпигунів.
Довга війна потребує довгої волі, кажуть вони.
І додають, що перемога пов’язана з неоголошеними іграми з часом. Із тими домовленостями, у яких час обмінюють на життя. Велику кількість байдужого абстрактного часу на велику кількість конкретної людської крові.
Кожен із нас переживає воєнний стан у різний спосіб. Кожен має свою систему примирення себе з нестерпною дійсністю. Кожен намагається захиститися від її залізної ходи своїм екранчиком із цифровою картинкою. Іноді ця картинка мирна, іноді войовнича. Іноді вона збігається з пейзажем за вікном, із панорамою, яку бачить камера дрона або з тим, що видно з-під каски. Але за лаштунками всіх теперішніх примирень, усіх панорам, усіх правд, усіх зобов’язань і всіх служінь — щоденний, щохвилинний, щосекундний обмін часу на кров.
Повторювано-в’язка війна, що повзає колом, тупо повзає колом наповнень і випорожнень, що брудно обтанцьовує свої кактуси, що дрібно вібрує, є попихачкою часу. Його рабинею. Навіть якщо сотні тисяч гостей за її столом перебувають у технічній втечі від подієвих перегонів. У тому завжди запізненому пізнанні очікувань, домовленостей, примусу, подолань, перетравлення, смерті. Перебувають у тій особливій, але історично виправданій формі пізнання, яка потім нікому не стане в пригоді й нікого нічому не навчить.
Про яку, насправді, навіть не буде кому розповісти.
І яку ніхто не наслідуватиме.
Стан війни звично розглядати як вихід за межі нормальності. Як перерву правильного поступу. Такий погляд на нього сформували люди, яким здебільшого не бракувало часу на відокремлення нормального від ненормального, правильного від неправильного. І вистачало часу на ритуали. Воєнний стан дико несумісний зі звичними ритуалами. З ритуалами як такими. На війні ритуали вицвітають. Втрачають колір доцільності.
Якщо згадати, що саме виконання ритуалів відрізняє людей від тварин, то можна припустити, що війна volens nolens підштовхує людину до повернення в обійми тваринного світу. Відмовляє людині у вертикалі. Буквально згинає її, аби зменшити помітність і площу враження. Змушує присідати, лягати, зливатися з ґрунтом, забувати про щоденну гігієну, тамувати в собі людське, занадто людське. А ще змушує гранично зближуватися з тими недружніми істотами, які виповзають (вивалюються, вистромлюються) із нір та отворів, перерізаних солдатською лопатою.
Тому можна повірити тим обізнаним, які кажуть: військові люблять котів. Адже коти зазвичай вистрибують не з дірок у мокрій глині, а з умоглядних залишків мирного минулого.
Звичайний кіт, якщо його добре нагодувати, здатний утнути диво. Особисте, практично вбите війною відчуття часу зачіпається за котячий хвіст, підводиться з темпоральної могили, розгортається в живій послідовності. Тоді можна трошки загальмувати (привласнити, зробити присутнім) той інший, жорстокий вселенський час, який нікому на війні не належить, який не надається до накопичення й ні за що ніколи не зачіпається.
І прихильності якого саме під час війни нестерпно бракує.
До речі, саме брак цієї прихильності змушує правителів замовляти полководцям блискавичні війни. У політиків є сподівання, що такі війни можна здійснити у тій профанічній маніфестації часу, до якої вони — політики — звикли. Ситуативними володарями якої вони себе зазвичай уявляють. Вони бояться всього неоднозначного і напруженого, а що може бути напруженішим за обмін часу на кров?
Політики в невільних країнах і країнах гібридної демократії — дещо (а часто й не дещо) шизоїди. Вони завжди живуть у кількох реальностях. Одна з них не дуже зручна, тому що в ній конче треба подобатися електорату. А в інших реальностях усе суще уявою шизоїдів перетворене на пластилін, із цим сущим можна гратися, йому можна вигадувати різні імена і вірити, що вони правильні й переживуть віки.
Але часу, що був обмінений на кров, начхати на ігри політиків у пластилінове суще. Ця маніфестація часу коштовна, непоступлива і підступна. Вона може темно й раптово помститися тим, хто керує обміном. І тим, хто намагається отримати від обміну прибуток. Тому, кажуть політики, війни не повинні бути довгими. Вони повинні бути інструментальними.
Любителі філософських дайджестів випереджають своїх владних патронів. Кажуть, що немає нічого цікавішого за те пластилінове суще з паралельних реальностей, де живуть диктатори й ідеократи. Любителі дайджестів намагаються дослідити світи цих чудовиськ. Застромлюють пальці у пластилін. Глибше, ще глибше. І раптом намацують щось тверде. Ракову пухлину, яка живе в центрі хворого світу чудовиська. Як «чорна діра» живе в центрі галактичного диска. Живе і харчується зірками.
Насичений обмінною кров’ю, час прийде і розчавить ці знезорені світи. Забере із собою темряву, навіяну тими світами. І тоді прийде перемога.
Кажуть, що перемога приходить на очищене місце. Кожен розуміє це по-своєму. Ті, кому навіть під час війни вистачає часу на ритуали, мріють про обрядові очищення місця для перемоги. Вони вже склали сценарії ритуалів, призначили обрядових посадовців і вирахували суми, які отримають за свою кмітливість. Вони малюють карти повоєнного світу й визначають, де буде його центр, а де периферія.
Проте я маю підозру, що ці сценарії та карти залишаться лише сценаріями і картами. Що історики розглядатимуть їх у майбутньому як приклади втрачених можливостей і розвіяних ілюзій. Що очищення місця відбудеться зовсім не так, як виглядає із глибин воєнного стану. Зовсім не так. Простіше.
Поки що перемога ховається за широкою спиною часу. Ми не бачимо ані її обличчя, ані зросту, ані того, що вона тримає в руках. Щось підказує мені, що це не пальмова гілка. І не олива для очищувального ритуалу. Звісно, я можу помилятися.
Читати есеї інших авторів і дізнатися більше про антологію «Воєнний стан» від Meridian Czernowitz можна тут:
