Десь тут раптом сходяться дурниці про те, що прощатися треба назавжди. Щоразу назавжди. У цьому місті сорок першого року дід збирав докупи все, що могла нести жінка з дітьми: одяг, побут, трохи грошей, нехитрі коштовності. Схопили й побігли туди, де востаннє змогли обійнятись як ціла родина: львівський залізничний вокзал, перони, тунелі. Вона з двома дітьми — в евакуацію. Він — одразу до війська.
Так сходяться хвилі дрібні, куди щойно упав камінець, так востаннє обіймаються люди, не знаючи про майбутнє. Внутрішньосерцеве шосе — лінія долі, де Захід і Схід на стертій долоні, дорога до тих, кого більше немає, де вже гуляла і не мала би статись війна.
Дід ніколи нічого не розповідав про війну. Дід узагалі якось мало до нас говорив: він кричав, навіть коли спокійно балакав, бо контузія і уламкове в шию назавжди зробили його саме тим, хто завжди кричатиме. У німецький полон потрапив десь між Куп’янськом та Ізюмом, де у вересні двадцять другого ЗСУ оточили угруповання орди. А до того — зі стомленим військом, розбитим у боях, від Львова до самого Харкова, до поранення і контузії. Потім — втеча з полону, з ешелону просто на рейки і далі, назад через лінію фронту, до радянського трибуналу, концтабору і штрафбату. Від розстрілу його врятував сімейний альбом, який баба прихопила з дітьми й документами. Їм не дали побачення, але розстріл змінили на штрафбат.
У моїй пам’яті дід — величезний і сивий. Коли він умивається, на його грудях і шиї — дивні сліди, ніби вистиглі плями воску або клею. Чує погано, а розмовляє так голосно, що подзенькують люстри й посуд у шафі. Дід приїде до батька лише незадовго до смерті: на порозі, ще за дверима, так про все й скаже. Батько виріс без нього, бо з війни дід хоча й повернувся, але зрадив із кимось, зізнався — і прощення в баби не мав.
Аж до самої його смерті вони з батьком гратимуть у шахи, сидячи нерухомо під абажуром із довгими торочкам золотавого кольору. Вони майже не спатимуть, аби надолужити час, сперечатимуться і миритимуться. У кухні дзвенітиме лампа від дідових слів, потім гратимуть знову. Вранці мама гнатиме з кухні обох, щоб зробити сніданок.
За пів року ми з батьком востаннє рушимо до Харкова, бо діда не стане. На зворотнім шляху батько зупиниться у вестибюлі харківського вокзалу, гляне на люстру високо під стелею, візьме мене за руку і ми підемо не озираючись далі, щоб ніколи більше удвох сюди не повернутися.
Тож вокзали у Львові й Харкові для мене, вже дорослого, є чимось таким, крізь що неможливо просто швидко пройти і потрапити в місто. Бачу і чую в натовпі біженців двадцять другого року свого батька і тітку, бабусю із клунками, дідову спину в гімнастерці. Крокуючи тунелем із платформи, почуваюся захищеним від німецьких бомбардувальників. Відчуваю останні обійми родини під пишними люстрами й високими стелями сорок першого і двадцять другого.
У березні так само спокійно проводжаю родину і так само потворно лунають сирени, так само звучать оголошення голосом дикторки, штовхаються люди. Водій автобуса Вінниця–Варшава грізно сварить мене, коли востаннє перед відправленням я намагаюся скочити на підніжку і хоч би ще раз подивитися на них, перш ніж течія часу зітре сліди на асфальті й запах у домі. Стою і дивлюсь, як дитячі долоні змахують у темному вікні, аж доки яскравий автобус не зникне за рогом.
Точки неповернення для тисяч і тисяч на покоління вперед. Щоразу під великою люстрою Львова я бачу всіх своїх кревних: стоять, обіймаються, заглядають у вічі, не знають, що буде. А я вже знаю. Довжелезна розлука і сумніви, розпач, важка перемога, життя на відстані людської долі в різних містах, на вулицях із несхожими назвами, у будинках із різними цифрами на стіні. Я знаю про кожного з них майже все в тому сорок першому році на львівському вокзалі, стою зовсім поруч і намагаюсь не думати, що нині буде з нами.
Іду з наплічником між людей через вокзал до фонтана, спиняюсь під люстрою, секунду стою і дивлюсь угору, викликаю таксі до нової адреси й рушаю по ще одну тачку для армії, яка знову поїде на Харків. Там, на вулиці Правди, будинок, куди ми тікали до діда, коли був Чорнобиль. Гаражі вже не ті, але ніби ті самі, і місток у зоопарк уже інший, і брама нова, величезна. На відстані тридцяти із чимось років, як міцно заплющити очі, почуєш у темряві хижаків за парканом. Ми з братом малі не спимо і гадаємо, чий це голос лунає так страшно? Лев чи пантера, вовк чи тигр?
Тепер гадаємо разом, касети якої системи гудуть лабіринтами харківських вулиць уночі та яка до них відстань? Будинок гойдається, ніби танцює. Завтра мусимо віддати машини й ліки: не дай Боже, прилетить.
Тисяча дев’ятсот вісімдесят шостий рік, харківська канатна дорога, Чорнобиль горить, ми з мамою в Харкові в теплому небі мандруємо в червоній кабінці. Вона різко зупиняється, бо хлопчик і дівчинка звісили ноги назовні. Сидять собі зручно і палять цигарки, а люди кричать на них з інших кабінок, але їм там добре і нам разом із мамою добре: у нас ціле літо в кишенях, морозиво у вафельних чашках і вічність попереду.
Усе це ще бачу, а сам із машини дивлюсь угору на канатну дорогу, що ніби так само безпомічно висить над листячком травня, бо їду під цими кабінками до звільнених Дергачів, а потім на північ, а потім на схід, аж до місця, де дід через пів року після прощання на львівському вокзалі потрапить у німецький полон — єдиний живий зі всього розрахунку протитанкової рушниці.
Читати есеї інших авторів і дізнатися більше про антологію «Воєнний стан» від Meridian Czernowitz можна тут:
