Я сиджу на розхристаному ліжку, склавши ноги, як жаба. Я не люблю жаб. Вони зелені, як літні яблука в бабусі. Яблука я люблю, а жаб — ні.
Я не могла б полюбити жабу, навіть якби знала, що це в майбутньому — прекрасний принц.
Але я могла б полюбити принца, навіть якби знала, що він стане жабою.
Просто я не вмію дивитися в майбутнє, як моя бабуся і моя мама.
Я просто сиджу, як жаба.
Бабуся і мама казали мені так не робити. Але я все одно роблю.
Вони казали не дивитися в дзеркало надто довго. Бо я можу подумати, що я красива. А я — не красива. Я така, як усі.
Відтоді я купую собі дзеркала. Вони всюди: у сумках, у кімнатах. І навіть на кухні, прямо перед плитою я повісила велике дзеркало.
Тож коли я хочу чесно подивитися собі в очі, я сідаю, як жаба, з дзеркалом у руках.
Я розглядаю себе. Я розглядаю. Я хочу побачити, чим усе закінчиться, як на картинках у книжці. Я хочу побачити. Я не хочу приймати рішення. Я не хочу приймати. Я не хочу погоджуватися з тим, що кажуть. Я — красива. Я не така, як усі. Вони збрехали.
Я надуваю щоки. Блін, схожа на мою стару радянську ляльку з пустою головою. Хмурю лоба, скручуючи його, як дешеву газету. Розплющую очі широко, щоб стати схожою на барбі, якої в мене ніколи не було. Хапаю пальцями кутики очей і розтягую, як у китайців. Як вони розрізняють одне одного з такими однаковими очима? До речі, якщо я поїду, куди, бляха, мені діти свою китайську троянду? Вона цвіте.
Я беру ножиці і зрізаю червону шершаву квітку. За кілька секунд я повністю обстригаю свою китайську троянду. Запихую квіти в сумочку. Кидаю її на підлогу. Переступаю. Я переступаю. Через відкриті валізи, розкидані труси і колготки, шкарпетки, які ніколи не зможуть зустрітися, кросівки без шнурків, шнурки без кросівок. Купальники, з яких сиплеться пісок. Я встаю навшпиньки, розганяюся і роблю колесо.
Я роблю колесо тоді, коли хочу себе розсмішити. Я витягую пальці ніг аж до судоми, відштовхуюся від затертого скрипучого паркету, підіймаюся в повітря, зависаю там на мілісекунду, як лялька на ниточці в театрі маріонеток. Потім я зриваюся з ниточок, падаю на паркет, торкаюся долонями дошок, але тільки на мить. І знову повертаю себе в рамки закону земного тяжіння. Я б хотіла побачити у дзеркало, як виглядає це колесо. Чи воно красиве, чи таке ж, як у всіх. Але я не встигаю.
Я нічого не встигаю.
Я не встигла ні з ким попрощатися. Навіть з дядьою Ігорем, а він уже не прийде.
Я не встигла одягнути своє червоне плаття. Я не встигла сходити на виставку. Не встигла прочитати книжку. З’їсти ще одне морозиво. Навчитися кататися на роликах. Розмалювати камінчики. Зробити пірсинг.
Я могла б встигнути хоча б поїхати. Усі хочуть, щоб я поїхала. Щоб я збирала речі. Але вони не кажуть які. Які речі збирати? Скільки речей збирати? Усі кажуть їхати. Але не кажуть, куди.
–– Мамо, ми голодні!
Я розумію, що в мене пусті кастрюлі. І майже порожні шафи. Я писала книжку і бігала. Я не зробила запаси. Я не склала тривожної валізи. Я сміялася. Я давала інтерв’ю. Я записалася на лазерну епіляцію. І на перший урок із катання на роликах.
Ролики. Як мені тепер доставлять мої ролики. Я хочу свої ролики. Я хочу забрати із собою свої ролики, свою китайську троянду і два томи про Тореадорів із Васюківки.
–– Мамо, а коли буде їсти?
Клас, саме тепер я маю бути мамою двох дітей.
–– Мамо! — Ліля забігає в кімнату. Їй не треба спеціально розкривати очі, щоб бути схожою на барбі. Вона красива. Не така, як усі. Не така, як я. На ній біла футболка з тризубом і рожеві лосіни. На ногах — пухнасті тапки з рогами єдинорога. Волосся зібране у кривий хвіст.
–– Та йду, йду, зараз щось придумаю, — кажу я і вже знаю наперед, що ми зараз будемо їсти пластівці з молоком. Це єдине, що я зараз зумію приготувати.
–– Ні, мамо! Мамо? — вона ставить у кінці речення знак питання. — Мамо, а ти маєш бажання? Нам треба загадати бажання, ми робимо тисячу журавликів.
Я більше не можу. У моєму горлі вибухає вулкан, Він розбризкує лаву в усі боки. Я швидко витягую пальці ніг до судом, підстрибую над паркетом, зависаю, торкаюся долонями підлоги і скоряюся силі тяжіння. Я падаю. І тепер я можу заплакати. Вона подумає, що це від удару.
–– Мамо, тобі боляче?
–– Так, мені боляче! Так!
–– Не плач, мамо. Давай я знайду пластир.
–– Давай, біжи за пластирем.
Я не бачу, як вона вибігає з кімнати, я розмазую вибухи вулкана по щоках. Дитяча рука тикає мені під ніс пластир з єдинорогом. Знову намазюкала собі на руку татушку ручкою…
–– Я не знаю, куди його приклеїти, Лілю!
Вона торкається губами мого лоба і прямо на нього ліпить рожевого єдинорога.
Так, тепер точно стане легше. Пішли, Лілю, їсти і робити оріґамі-журавликів.
Jack Grapes’ Method Writing — практичний курс, що вчить писати у власному унікальному стилі, створювати потужні правдоподібні тексти та працювати з тональною динамікою.
Джек Ґрейпс викладає в Голівуді 50 років. Спочатку це був суто професійний курс для письменників, сценаристів, акторів та піарників у Лос-Анджелесі. Але згодом його почали вивчати люди різних професій. Програма «Методу» містить 9 рівнів, і вже на першому рівні студенти опановують базові концепти, які роблять текст сильнішим.
Наталі Скорикова, викладачка «Письменницького Методу» в Україні, адаптувала програму курсу для українців і має на меті не лише вчити працювати з текстами, а й популяризувати сучасну українську літературу.
