Я раз по раз повертаюся до цього числа: 45 тисяч. Сорок п’ять тисяч мішків. Не можу припинити про них думати.
Новина про те, що міноборони Росії закупило 45 тисяч мішків для трупів, з’явилася в українських ЗМІ опівдні 23 лютого. Тоді, менш ніж за добу до вторгнення, це остаточно переконало мене в неминучості великої війни. Гадаю, не мене одного: росіяни готуються до жорстоких боїв і запасаються мішками для власних солдатів, які в тих боях загинуть.
Але вже зовсім скоро виявилося, що росіяни заходили в Україну ледь не парадним маршем, планували взяти Київ за три дні й навряд чи розраховували на значні втрати. Сотня-півтори загиблих щонайбільше. Й упродовж кількох днів після того думки про 45 тисяч мішків викликали в моїй голові дисонанс. Я ніяк не міг збагнути: для кого вони? Якщо росармія готувалася до маленької переможної войнушки, навіщо їм стільки пакетів для трупів? І пересувні крематорії, які нібито підігнали до кордону?
Дисонанс, утім, тривав недовго.
На початку березня журналіст Сєрґєй Сумлєнний повідомив, що у вересні 2021 рок Росія розробила, а 1 лютого 2022-го ввела в дію національний стандарт термінового та масового захоронення трупів у воєнний час. Озираючись назад, я дивуюся, як одразу цього не збагнув. Після Маріуполя та Бучі це ж до банального очевидно: всі ці мішки були для нас. Київ за три дні, парад на Хрещатику, концерт Газманова, а потім — різня. Страти політиків і службовців, волонтерів і ветеранів, журналістів і блогерів. А ще, напевно, лікарів, учителів, науковців, бо самих лише активістів на 45 тисяч пакетів могло й не вистачити.
Відтоді я не можу видерти цю думку з голови: 45 тисяч чорних пластикових мішків. Для українців. Просто тому, що вони українці. У той самий час, коли людство готується повернутися на Місяць, опановує термоядерний синтез та успішно тестує ліки від хвороби Альцгеймера.
Й услід завжди зринає ще одна думка. Якщо я, добре розуміючи, чим є нинішня Росія, не одразу збагнув, що в ці мішки мали класти українців, наскільки важче повірити в таке моїм друзям зі США чи Європи. Вісімнадцятого березня я опублікував у фейсбуці допис англійською, здебільшого цим друзям і адресований, у якому розповів про свою російську рідню, яка найрішучіше підтримує те, що на Заході називають «війною Путіна». Спробував пояснити, що вони і є Путін. У відповідь замість підтримки й розуміння отримав насторожене мовчання. Серйозно: після публікації посту ні Ян, із яким я два роки навчався у Стокгольмі, ні Мігель, із яким ділив студентське житло, ні разу не писали мені. Жодного повідомлення в месенджері за більш ніж пів року. Хоча до цього регулярно цікавилися, як я і що взагалі відбувається.
Правду кажучи, я їх не звинувачую. Вихованому в ліберальному середовищі вестернеру легше повірити в те, що я дегуманізую ворога в розпал війни, ніж у те, що у ХХІ столітті знайшлася нація, яка цілеспрямовано нищить свого сусіда. І це ж уже не вперше. Ця невинна сліпота, ця дратівлива неспроможність розпізнати зло, коли воно в тебе під носом, траплялися й раніше. Британський історик Макс Гейстінґс у книзі «І розверзлося пекло… Світ у війні 1939–1945 років» пише, що після завершення Другої світової мало хто з його співвітчизників визнавав реальність Голокосту. На те були і об’єктивні причини: радянці, наприклад, приховували факти систематичного нищення євреїв, бо, на їхню думку, це суперечило тезі про СРСР як найбільш постраждалу від нацистів країну. Тобто загалом британці знали про газові камери, крематорії і табори смерті на кшталт Аушвіца. Вони лише відмовлялися вірити, що німці — цивілізована європейська нація — закатували в цих таборах мільйони людей.
Я не звинувачую своїх друзів, але однаково злюся. Бо попри все мушу з ними говорити. І говорити багато. Від усвідомлення того, скільки разів у майбутньому нам доведеться пояснювати начебто очевидні речі й наскільки болісним досвідом це буде, стає геть прикро. Я досі не можу зібратися з думками й написати про мамину подругу, яка два місяці жила під окупацією в Куп’янську. Щоб зрозуміти, наскільки все було кепсько, варто послухати її захоплення тим, як тепер чудово в Харкові. Я тричі сідав за пост про Володимира Вакуленка, поета й дитячого письменника з Ізюма, якого наприкінці березня викрали росіяни і про якого відтоді не маємо жодної звістки. Ми не були близькими, та все ж зрідка переписувалися. Володимир то зникав, то з’являвся, якось сварився зі мною в інтернеті, я вже й не пригадую за що, а якось прийшов на презентацію і після неї довго й наснажено розказував про книжку, над якою тоді працював. Роман «Зачищувач», про дітей індиго. І я розумію, що мав би написати про Володимира, як уже написали чимало моїх колег, але щоразу, відкриваючи ноут, насилу витискаю з себе два-три кострубаті речення — й на тому все, підвисаю. Потрібні слова вислизають, а влучні фрази, які ніби ще мить тому трималися купи, розпадаються – і, здається, на те, щоб зібрати їх назад, підуть роки.
Це важко. І сумно. І боляче.
Та все ж ми мусимо знайти в собі сили говорити. Попри біль, образи та гнів. Мусимо навчитися збирати докупи потрібні слова — і зараз, і після війни. Особливо після війни.
Бо війна врешті-решт закінчиться. А бажання росіян перти сюди мішки для трупів — ні.
Читати есеї інших авторів і дізнатися більше про антологію «Воєнний стан» від Meridian Czernowitz можна тут:
