Вісім днів до великої війни.
Ми сидимо у львівській кав’ярні: я, моя подруга з Івано-Франківська і юна дівчинка з Донецької області, якій ми показуємо Львів.
— Уявляєш, — каже подруга, — мою молодшу сестру у Франківську вчать, як спускатися в укриття! Божевілля!
Дівчинка з Донецької області мовчить, але я не даю їй змовчати:
— А ви ж у школі бігали в укриття?
— Так, коли три дзвінки, то треба бігти в підвал, — буденно відповідає та. — Бо сирену в нас погано чути.
Мовчання. Два дні до великої війни.
Росіяни оголошують про визнання так званих народних республік на наших Донеччині та Луганщині. Я закінчую заявку для краудфандинґової платформи: у вересні ми плануємо провести другий фестиваль у смт Нью-Йорк Донецької області. Заявка називається «Нью-йоркський літературний фестиваль буде!».
Я пишу в соцмережах, що попри все подала заявку, й отримую багато схвальних коментарів. Ніхто не пише мені: «А ми вже виїхали з-під Києва до Закарпаття». Чи: «А ми вже перетнули кордон». Або: «А я вже в Маріуполі разом із побратимами». Чому ми не кричимо?
Перший день великої війни.
«Краще мовчіть», — пише мені колега в соцмережі, публічно, у коментарі. Адже я 24-го опинилася за кордоном: війна почалася на дві години раніше, ніж мав здійнятися в небо мій літак.
Я не зустрічаю велику війну разом з усіма — лише з десятками українців в аеропорту. Вони мовчать — достоту, як їм би порадила моя знайома. Тільки схлипує жінка з дитиною на руках: куди ми з дітьми?
Усі мовчать.
Того ж дня я знаходжу в інтернеті космічно дорогі квитки до Праги.
Чеська прикордонниця дивиться на мій паспорт і — мовчить.
Мовчить. Так мовчки й ставить печатки про в’їзд.
І я не можу навіть подякувати: щось заважає в горлі.
Третій день війни.
Я в Україні. Колега, яка вимагала, щоб я мовчала, оскільки я за кордоном, вибачається переді мною. Я не відповідаю їй. Може, то була не така й погана ідея — мовчати під час війни?
П’ятий день війни. Ми зустрічаємося з подругою на львівському вокзалі. Обіймаємо одна одну. Довго. Мовчки.
Чотирнадцятий день війни.
Приїжджають друзі, які вирвались із Бучі. З ними троє дітей. Один хлопчик постійно мовчить. Росіяни розучили його говорити.
Двадцять перший день війни.
Президент оголошує, що тепер щодня, о 9:00, ми будемо мовчати: загальнонаціональна хвилина мовчання за загиблими внаслідок збройної агресії Росії проти України.
Я здивована: я мовчу за ними набагато довше. Ми мовчатимемо за ними не хвилини, а роки.
Від початку війни в мене з’явився кашель: він душить, щойно я пробую сказати щось довге й осмислене. Хтось каже, що це психосоматичне. Хтось — що це через те, що я сплю на підлозі. На ліжках і диванах у моїй львівській квартирі сплять біженці (вони кажуть, їх краще називати «нові сусіди», про те, що вони біженці чи ВПО, теж краще мовчати).
Навіть коли диван звільняється (хтось їде далі на захід), я вже не хочу на ньому спати. Мені легше на підлозі. Як ті, про кого я щодня мовчу, хоча вони ще живі. Шкода, що їм анітрохи не легше від мого кашлю, від мого мовчання.
Сороковий день війни. Подруга розповідає: її приятельку зґвалтували на російському блокпості ще у 2014-му.
Моя подруга мовчала про цю історію вісім років. Хіба ми всі не знали й без того, що таке окупація?
П’ятдесят сьомий день війни.
Я згадую, що обіцяла написати есей про війну. Я читаю свідчення жінки, яка вибралась із Маріуполя. Вона — вчителька фізкультури, я — нібито відома письменниця. Але я не маю що додати до її тексту.
Я можу хіба що застерегти читача: навіть вона теж мовчить про щось найбільш невимовне.
П’ятдесят дев’ятий день війни.
Я вкотре пояснюю сестрі в Херсоні, чому потрібно евакуюватися, хто її чекає в Києві, Львові, які є можливості за кордоном. Вона пише, що любить нас усіх і просить більше їй не пояснювати нічого, бо вона залишається вдома. У відповідь я надсилаю їй стікер, мовляв, окей. Тобто я мовчу. Я більше не знаю, що їй сказати. Я все ще запитую в неї: «Як ти?». Але це запитання і наші брехливо оптимістичні відповіді — така ж мовчанка.
Шістдесятий день війни. Великдень. «Христос Воскрес!» — пишу на передову. Але він мовчить. Мовчить. Мовчить.
Я хочу повернутися туди, де вчити дітей спускатися до бомбосховища ще хтось вважає божевіллям. Але я не можу згадати, які ми були тоді. І не виходить писати про цю війну. Мабуть, я маю помовчати ще трішки: одну хвилину щодня о 9-й ранку, все життя. Тоді я зможу все вам розповісти про стан війни.
Читати есеї інших авторів і дізнатися більше про антологію «Воєнний стан» від Meridian Czernowitz можна тут:
