Моя чотирирічна донька спитала мене: «Тату, а як це – мріяти?».
Чи не зарано, думаю я? Напевно, ні. Чи готовий я до таких викликів? Та звісно ж! Не відмовчуватися ж мені, врешті-решт. Хоча часом легкі запитання насправді лише здаються такими.
Намагаюся говорити максимально впевнено, так, ніби я точно знаю, про що йдеться. Я ж дорослий. Я мушу бути авторитетом, я мушу знати, що відповідати…
«Все дуже просто, – звертаюся до неї. – Мріяти – це уявляти, що те, чого дуже хочеш – здійснилося».
Її обличчя сяє: «Я мрію, щоб ти купив морозиво і ми їли його на лавці біля ріки. Щоб ми дивилися, як сідає сонце за деревами, щоб ти мені розказував, звідки береться вітер, або про те, як ти був маленьким хлопчиком».
Ну, по-перше, коли я був маленьким хлопчиком, здається, мене цікавило зовсім інше. Не знаю чому. Зазвичай з батьком ми розмовляли про машини, кораблі і футбол, переважно – про футбол. Ми обговорювали голи, розмірковували про те, хто стане новим чемпіоном світу. Бразилія чи Німеччина? Аргентина чи Італія? Чому Марадона такий крутий, навіть попри те, що забив британцям рукою? Чому Франц Бекенбауер більше довіряє Румменіґґе, а не Руді Феллеру? Чому, якщо у складі збірної СРСР грає десять українців, ця команда не називається збірною України? При тому, що наш воротар нічим не гірший за Ріната Дасаєва, це я вам точно кажу!
Раптом сирена повітряної тривоги перериває нашу розмову. «Який огидний звук», – зауважує мала. Треба йти до укриття. Хоча більшість людей на вулиці продовжують займатися своїми справами. Адже ймовірність того, що ракета прилетить саме до нас – невелика. По-перше, її можуть збити українські сили протиповітряної оборони. По-друге, в нашому районі немає ні військових, ні промислових об’єктів. Взагалі нічогісінько стратегічного. Втім, після обстрілів центральних вулиць Києва й Нікополя, Вінниці й Харкова, другий аргумент не виглядає переконливим.
– А в нас може влучити російська ракета? – питає.
– Російська ракета може влучити куди завгодно. Ходімо швидше.
Наздоганяємо двох молодих мам з візочками. Жінки перемовляються між собою, немовлята сплять. Чому вони не виїхали з міста? Чому тисячі людей залишилися, незважаючи на небезпеку? Що тримає їх всіх у країні, яка перетворилася на суцільну зону бойових дій? Небажання залишати власні домівки? Віра в те, що біда омине? Тверде переконання, що війна не буде тривати довго? Нездатність усвідомити, що у двадцять першому столітті все це можливо?
Тим часом пес, що заховався в тіні липи, починає тривожно підвивати. Здається, собаки відчули спорідненість із сиреною, яка сигналізує про те, що десь над Чорним морем літак збройних сил РФ виконав бойове завдання, відстріляв боєкомплект і може спокійно повертатися на аеродром. Або це й не літак був зовсім, а підводний човен. Та й цілиться він не в нас, не в людей. Просто хтось вводить координати, просто хтось виконує свою буденну роботу, просто відправляє Смерть із пункту А в пункт Б…
«А про що мрієш ти, татусю?».
Я кажу, що мрію, щоб війна скінчилася і нам не потрібно було ховатися від обстрілів, я мрію, щоб ти була жива, і твоя сестричка, і мама, і всі інші теж залишилися живими.
Кілька років тому відповідь була б іншою. Я розповів би щось про теплі острови, до яких хочу полетіти. Про дивовижні фрукти, котрі можна зривати з дерев – тільки руку простягни, про скелі, з яких так весело стрибати в ідеально прозору воду, про високі пальми, про кольорових птахів і екзотичних рибок. Тоді ще було геть неможливо – йти й уявляти, як твою дитину розриває вибухом балістичної ракети. Вже кілька місяців поспіль це нав’язливе видіння періодично наздоганяє мене. Втім, я, врешті-решт, майже навчився його блокувати…
Перестиглі ягоди шовковиці, що заси́пали стежку, липнуть до дитячих кросівок. Донька йде, залишаючи фіолетові сліди. Кілька підлітків продовжують кидати м’яч у баскетбольне кільце. Навіть якби бомби лягали зовсім поруч – вони б не покинули свою принципову справу. Чути, як вони голосно сваряться – сперечаються, чи було порушення правил. Ми швидко повертаємо біля зачиненого продуктового магазину. Сполохана зграя голубів схожа на підрозділ розсекречених диверсантів. Птахам миру стало незатишно в цьому місті, де ще кілька місяців тому готувалися до вуличних боїв, рили окопи, споруджували блокпости і стягували бетонні плити, щоб за потреби можна було швидко перекрити ключові дороги, котрими можуть прорватися російські танки. В ті дні було страшно всім. І цей страх додавав сил та рішучості. Інженери і будівельники, студенти і водії таксі, менеджери торговельних центрів і перукарі – були готові взяти до рук зброю. Більшість з них – зробили це вперше в житті.
Тепер, коли найстрашніше позаду, Київ поступово повертається до звичайного ритму життя. Навіть ракетні удари сприймаються наче якась буденність.
В укритті, облаштованому у підземному паркінгу, людей не багато. Я вмикаю доньці мультфільм про фей. Більшість присутніх читає новини з телефонів. У напівтемряві світяться екрани. Свіжі відомості з фронту, звістки про втрати, заяви про міжнародну підтримку, обіцянки постачати зброю. Велика політика, так багато в нашому житті стало великої політики. Чужі стратегічні плани, чиїсь амбіції, від яких, виявляється, так залежить – чи будемо ми завтра, чи не зникне все це.
За годину приходить повідомлення: відбій тривоги. Люди поспішають у своїх справах.
Коли ми виходимо з бомбосховища – я прямую до супермаркету, щоб купити дві пачки пломбіру.
Мрії мають здійснюватися. Я хочу, щоб моя донька це знала.
Читати есеї інших авторів і дізнатися більше про антологію «Воєнний стан» від Meridian Czernowitz можна тут:
