МЕДІА

0

КНИЖКИ • ЛЮДИ • МІСТА

Пташка. Оповідання Ангеліни Завадецької

Ілюстрації Дарії Ковалевич

— Слухай, брате, не врятуємо.
— Птахо, я тебе прошу! Він же мені як батько, він мене всьому вчив! Зроби щось!
— Валєр, я не можу, занадто, занадто багато крові, занадто пізно. І йди. Ти чуєш? Вони вже близько!
— Пташко, я не можу, я більше не можу!
— Ніхто не може! Шуруй звідси, тут операційна, а не — йоб-твою-мать — сповідальня.
— Пташко, я любив його. Бережи себе!
— Давай.

Солдат вибіг із підвального приміщення, обладнаного під операційну. Їхнє розташування вже давно було у списку в кацапів, тільки зброї в тих не було. А тут підвезли їм металевого гівна.

Із вісімнадцяти побратимів лишилось шестеро. Валєра ще цього не знав. Пташка тільки могла уявити. Вона була їхнім військовим медиком. Служила вже два роки. За цей час здобула звання, поранення і сталеву нервову систему. А позивний їй здобувати не довелось. Вона вся була немов пташка, немов із пір’я зліплена, така тендітна й крихка. А ходила, немов літала. Всі біжать, а вона — летить. І тінь у неї була пташина: як не стане, з якого боку сонце не повернеться, а тінь — пташку видає. Та й прозвали її Пташкою ще давно, коли вона була юною поеткою.

Мало хто серед її побратимів знав, що вона писала вірші. Вже не пише. Деколи пише коротку прозу на телефоні, а потім стирає як таку, що не варта уваги. Уже більш як три роки Пташка зайнята лише медициною.

Коли почалась війна, вона проміняла все на те, щоб рятувати інших людей.

— Якби ще дитина була, то, може, я б думала. А так, хто я? Відома трьом людям поетка? А кого вірш врятував?

Пташка тоді помилилась, її друзі, після того, як вона вже рік була на фронті, видали збірку її віршів, написали рецензію, голосну назву — «Поезія від медика з фронту». З продажу збірки зібрали якісь кошти на ЗСУ. І хтозна, може, когось і врятував той бронік, куплений із поезії.

 

Читайте також: Фрагмент із книжки «Анатомія письменниці. Як творити живі тексти»

 

Хоча воєнної поезії там не було. Пташка не розуміла, що таке воєнна поезія. Її бути немає. Війна — не місце романтизації, отже, і й не місце для поезії.

— Пташко, тікай, завалить!

Кричав командир. Пташка й не думала його слухати, перед нею лежало тіло побратима. Його ще можна було врятувати, залишаючись на місці. Пересуваючись — ні.

Пташку брали служити нехотячи. Вона легко не виконувала накази, ризикувала своїм життям, аби врятувати інших. Що казати — поводилась як вільна пташка. Але за недостатньої кількості кадрів, взяли і її. Щоправда, їй щастило, чи вона залишалась на полі бою, чи в засипаному підвалі — вибиралась живою.

Колись вона була не такою… Перед сталлю війни було ніжне дівоче серце, що ревно страждало від першого кохання. Перші поразки та перші здобутки. Вдача на життя супроводжувала її й тоді… Коли вона вперше і востаннє спробувала коньяк. Вони з друзями святкували чийсь День народження, на столі з’явився кондитерський коньяк, який друзі розхвалили за «суперздібність» швидко «вставляти», тобто розчинятися в організмі швидше разом із глюкозою. Пташка випила багато і згодом не пам’ятала нічого.

Як потім з’ясувала, від хтивих друзів-однолітків її відволік учитель з української літератури, який випадково проходив повз. Він довів її додому, передав батькам. Потім Пташка його шукала, а як знайшла — даремно сподівалась на стосунки. Щоправда, дружба між ними зародилась, учитель запрошував Птаху на читацькі вечори, де він сам читав свою поезію та уривки прози.

Так Пташка і почала писати, але нікому не читала. А потім — 2014-й, вчитель пішов на фронт. Пташка почала читати свої вірші в поетичному клубі.

2015 — звістка про героїчну загибель учителя. Пташка перестала читати. Вона пішла на фронт.

В ім’я любові, а не в ім’я війни. Бо поезії на війні місця немає.

 

Читайте також: Писати корисно все — від списку покупок до тисячосторінкових романів
Рубрика: Fiction
Facebook
Telegram
Twitter