Розмова з есеїстом, поетом, прозаїком Андрієм Бондарем відбулася під час Міжнародних поетичних читань Meridian Czernowitz.
Перший день повномасштабного вторгнення. Який він для вас?
Мабуть, як і для більшості людей у країні, це був день дуже інтенсивних емоцій, які чергувалися з розгубленістю і станами ступору. Думаю, попри розуміння неминучості війни, людина, яка з нею стикається вперше, все одно до неї не готова. Тож це було амбівалентне почуття.
Того дня спрацювали якісь дико наївні психологічні механізми захисту, які, можливо, в основі своїй рятівні, а фактично вони паралізують волю. Тобі попервах здається, що все це не насправжки, що мине кілька годин — ну, можливо, варто максимум почекати до вечора — і щось зміниться на краще. Ці думки такі ж інфантильні, як і дитяче затуляння очей руками.
Психіка спочатку намагалася скасувати війну і гальмувала, тоді як раціо диктувало рятувати родину. Тому в таких ситуаціях потрібно дослухатися до мозку.
Чи пишеться і чи читається вам зараз? Чи можете ви дивитися фільми? Бо не всі люди можуть працювати, відпочивати чи й волонтерити.
Не пишеться і не читається. Не пишеться тому, що я багато перекладаю. Переклад і написання прози неможливо поєднувати — особливо в такий неспокійний час. На читання художньої літератури немає часу взагалі. Втім я не певен, чи це ефект війни. У мене бували періоди, коли я читав менше. З фільмами трохи краще. За пів року я їх небагато, але все ж переглянув. Гірше було з музикою. Колись я без неї не уявляв собі ні дня. Тепер можу тижнями її не слухати.
Війна руйнує слух.
Музика занадто ніжна для війни. Музика, яку я любив до війни, сприймається нині трохи дивно. Вочевидь, її доведеться перевідкривати після війни і знову налаштовувати слух.
Виїзд із Києва. Оболонь. Як це було? Які були страхи і труднощі?
Були всілякі, але точно такі самі, як і в більшості людей. Ті самі страхи, ті самі укриття, ті самі безсоння, ті самі нерви, ті самі незручності. Нічого оригінального. Як казала моя бабуся: «Що людям, те й нам».
Волонтерство, культурний фронт, апатія чи заряд енергії?
Безперечно, наше суспільство вкотре показує, що у кризові моменти, пов’язані з загроженістю чи небезпекою, воно здатне мобілізуватись. Звідси й волонтерство небачених досі масштабів і велика кількість залучених до нього людей. Значно гірше нам вдається будувати щось у мирному житті. Але, з іншого боку, коли ми мали те мирне життя? Усе наше мирне життя, як з’ясувалося, було лише відпочинком перед війною.
Я не знаю, що таке «культурний фронт». Є культурна політика під час війни. Ми не фронт, а частина ширшої картини, де ми, зрештою, робимо те, що робили завжди. Тепер усі говорять про війну, про яку українські письменники попереджали з набагато більшою точністю, ніж політики й політологи із соціологами. Просто тому, що ми маємо справу з тоншими матеріями й історична пам’ять у нас значно краща.
Нині майже вся увага світу зосереджена на Україні. Як ви оцінюєте цю увагу?
Як початок нашого довгого і щасливого роману зі світом. Для західного світу ми — гордий народ, який протистоїть безжальному антисвіту, неволі, знеособленню і зневазі до людського життя. Світ пізнає нас поволі, він ще не розуміє, хто ми і для чого, йому страшно без звичних ієрархій, де росіяни «завжди згори». Йому потрібно відбути певну роботу і на це потрібен час. Але він звикне. І ми повинні йому допомогти.
Чи писали ви щось перед повномасштабним вторгненням і чи планували видавати? Багато письменників і письменниць готували нові видання.
Ні, попередня моя книжка есеїв «Ласощі для Медора» вийшла торік. Проза вже кілька років не пишеться зовсім. Тому і якихось розчарувань із нереалізованими планами немає.
Читайте також огляд збірки есеїв Андрія Бондаря «Ласощі для Медора»
Чи є плани або ідеї для творів під час / після війни?
Я ніколи не маю жодних творчих планів, а нині й поготів. Горизонт планування не дозволяє нічого спланувати навіть у щоденному житті. Тому все, що вдасться написати під час і після війни, прийму як диво і дар.
Колонка на «Збручі»: багато співставлень із російською літературою. Чи не забагато суспільної уваги ми віддаємо росіянам?
За останні пів року в кількох текстах на «Збручі» справді було про російську літературу. Здебільшого критичне і малокомпліментарне. Зрештою, типово воєнне. Про «суспільну увагу», яку ми «віддаємо росіянам», казати боюся, бо не знаю за все суспільство. Але вважаю, що люди, які цікавляться культурою нашого виду, мали би знати і про культуру росіян. Ми з ними воюємо.
Не знати ворога і його культуру — це шлях, обраний росіянами. Вони не знали нічого про нас — нашої культури та літератури, зокрема, — і пішли на нас війною. Результат буде відповідний: вони програють цю війну, а ми в ній переможемо. Просто через кращу обізнаність у тім числі.
Читайте також книжкові добірки переможців Пулітцерівської та Букерівської премій в українському перекладі
Яка форма може вистрелити після війни? Зараз це, безумовно, есеїстика, почасти поезія. Далі: романи чи вірші, комедії чи трагедії? Що потрібно саме нашому народу в часи війни і після її закінчення?
Чи треба нам, щоб і після війни «стріляло»? Мало нам нині пострілів? Я за те, аби в українській літературі квітли всі квіти, як із трохи іншого приводу сказав Мао Цзедун. Я не знаю, що буде в українській літературі після війни, але знаю, чого хочеться. А хочеться незмінно доброї прози, документалістики, репортажів, есеїв, біографій.
Нашому народові потрібне все те, що й усім іншим європейським народам — повнокровне і спокійне існування. А літераторам, зокрема — сталий розвиток книжкової галузі.
Якою ви бачите роль інтелектуалів сьогодні, слабшає чи сильнішає їхній уплив? Чи письменник для вас — інтелектуал? І чи еліта — це завжди інтелектуали? Яка роль еліти в часи війни?
Питання на дисертацію. І водночас усі вони сьогодні ніби втратили сенс. Я не знаю, як у випадку постсовєтського і постгеноцидного суспільства серйозно можна говорити про якусь еліту. Насправді ж мене дуже втомили розмови про інтелектуалів і їхню роль за останні 25 років. Вони нічого не прояснюють. Не знаю, що мало би статися, аби нові покоління більше не ставили їх.
Мабуть, потрібно, аби якийсь інтелектуал нарешті розповів-таки суспільству, у чому його роль. Але якщо люди досі не знають про роль інтелектуалів у суспільстві, значить, їхня роль мізерна. Тому скажу так: інтелектуали в Україні є, але вплив їхній малий або зовсім зникомий, бо суспільство має інші орієнтири й авторитети.
Суспільству потрібен спектакль, а не інтелектуали.
Письменник може бути інтелектуалом, а може, і не бути. Це точно не обов’язок письменника.
Література елітарна і масова. Що ваше?
Моє — добра література. А добра література може бути й елітарною, і масовою. Стівен Кінґ — добра література, хоч і масова. Пауло Коельйо — погана література, хоч і масова. Те саме з літературою елітарною. Там теж чимало і доброго, і сумнівного, і геть нестравного.
У книжці «Історії важливі й неважливі» ви пишете: «Інколи здається, що реальна місія кожного письменника — зафіксувати якомога більше життів». Ця сентенція набула зараз абсолютно нового звучання. Як ви бачите реальну місію письменника зараз: так само чи інакше?
Реальна місія письменника в ці дні, як і кожного громадянина — вижити і не збожеволіти. Іноді бувають в історії моменти, коли більшою мірою важить збереження культури та її виживання, ніж, наприклад, міркування про віддалені успіхи чи копирсання в якихось «місіях». Місія письменника завжди — писати, писати добре і писати ще краще. Все інше — не місія.
Фото Юлії Вебер