Тричі номінанта і один раз володаря престижної Букерівської премії (2011) Джуліана Барнза сьогодні вважають живим класиком літератури. Такої слави британець зажив передовсім завдяки своїм філігранним романам. Однак у доробку автора є і документальна проза.
«Чоловік у червоному халаті» — жвавий нонфікшн, у якому Барнзу вдається охопити безліч подій дивовижної belle époque і згадати шалену кількість яскравих особистостей. Центральною серед них автор зробив доктора Самюеля Поцці. Його постать — умовний ключ, яким Барнз відкриває для читача Європу на зламі XIX–XX століть, у своєрідний спосіб ностальгуючи за періодом, коли Велика Британія була її невід’ємною частиною.
Руки піаніста
Поштовхом до написання цієї книжки стала картина американського художника Джона Сінґера Сарджента «Доктор Поцці вдома» (1881), яку Барнз побачив на виставці у 2015 році. Письменника зацікавило, ким був чоловік, так екстравагантно зображений на портреті. Витончені пальці могли би свідчити, що це — знаний піаніст. Та Поцці насправді був лікарем — видатним хірургом, основоположником сучасної гінекології у французькій медицині, ревним прибічником новаторських на той час підходів асептики і антисептики та навіть перекладачем доробку Дарвіна.
Будучи вихідцем із середнього класу, Самюель Поцці зумів видертися на вершину паризького бомонду та навіть стати його улюбленцем. А ще — зібрати приголомшливу колекцію старожитностей, мистецьких творів та предметів розкоші, стати модним і «обурливо імпозантним» світським левом. У нього лікувалися багатії й аристократи, а чимало пацієнток не тільки врятували своє здоров’я, а й піддалися звабливим чарам цього донжуана. Були серед них і знаменитості — зокрема, славетна акторка Сара Бернар. З її легкої руки Поцці отримав прізвисько «Доктор Бог».
«Злет Поцці від провінційного хлопчиська з Бержераку до представника паризького вищого сві-
ту — це тріумф інтелекту, характеру, амбіцій, професіоналізму і, визнаймо, спокусливого шарму, що діяв і на чоловіків, і на жінок […]».
Роман з епохою
Беручись за «Чоловіка у червоному халаті», читач може хибно подумати, начебто матиме справу з упорядкованою історією життя видатного лікаря. Однак біографічні відомості про Поцці — лише дещиця з того, що потрапило до поля зору Барнза. Плітки, скандали, інтриги, салонні посиденьки, дуельні поєдинки і гучні судові процеси — ось що насправді описує на сторінках своєї книжки автор, жонглюючи іменами представників богеми, немов кульками.
Джуліан Барнз не ставить собі за мету дослідити таємницю успіху Поцці, оспівати його долю чи написати біографію, порпаючись у деталях приватного життя. Навіть попри те, що особистість лікаря була справді непересічною, а його слава ширилась далеко поза колами вдячних пацієнтів, письменник лише воліє використати Поцці як сполучну ланку в безкінечному ланцюгу своїх роздумів про життя європейського континенту на зламі століть.
«Вважається, що британці прагматичні, а французи емоційні. Проте в справах серця все було навпаки. Британці вірили у кохання і шлюб: що кохання веде до шлюбу й не гасне в ньому, що сентиментальність — це прояв справжніх почуттів, що шлюб з любові і вірне вдівство королеви Вікторії — приклад для нації. Французи сповідували прагматичніший підхід: шлюб беруть заради соціального статусу, грошей, майна чи продовження роду, а не з кохання. Кохання у шлюбі зазвичай гасне, і тільки дурні лицеміри вдають, що любов може пережити шлюб. Шлюб — це просто базовий табір, звідки серце вибирається на авантюри».
Читайте також конспект лекції психотерапевтки Оксани Пендерецької «Творчість як психологічна самодопомога під час війни»
Шовінізм — різновид невігластва
Неодноразово повторюючи постулат доктора Поцці про те, що «шовінізм — різновид невігластва», Барнз протиставляє те недалеке минуле сьогоденню. Так він намагається підкреслити, якою безглуздою помилкою для Туманного Альбіону став «Брекзит», оскільки вирвав країну з її органічного культурно-історичного простору.
Цей нонфікшн можна вважати путівником розкішною епохою денді Парижа та Лондона. Трохи заплутаним, зважаючи на постійні розгалуження Барнзових асоціацій. Адже хід думок автора не завжди очевидний для читача, хоч від того не менш цікавий.
Атмосферності книжці додає використання як ілюстрацій знімків з альбому «Сучасних знаменитостей» — фотоколекції Фелікса Потена. Її можна було зібрати з маленьких карток, вкладених у шоколадки, які продавали в магазинах мережі Потена на початку XX століття, тож візуально це досконало передає дух епохи. Звісно ж, серед «Сучасних знаменитостей» можна було знайти і Поцці — аж дві фотографії відомого лікаря могли випасти комусь у шоколадках.
«Чудернацьке тріо» та інші пригоди естетів
Мабуть, найбільше уваги, крім самого Поцці, Джуліан Барнз приділив двом особам: князю Едмону де Поліньяку та графу Роберу де Монтеск’ю. Вони були тими ще рафінованими аристократами, естетами, а на додаток — гомосексуалами. Всі троє разом стали принагідними подорожніми у спільній мандрівці з Парижа до Лондона в 1885 році. Метою візиту були «інтелектуальні закупи». Погодьтесь, формулювання більш ніж декадентське. Але на той час жоден із чоловіків ще не зазнав своєї майбутньої слави, тож цю подорож до Лондона Барнз використав як своєрідну відправну точку для спостереження за подальшим розвитком чи занепадом персонажів.
Одне за одним на сторінках починають з’являтися Генрі Джеймс, Оскар Вайлд, Сара Бернар, Марсель Пруст, Едмон де Ґонкур (зі щоденника якого маємо змогу дізнаватися аж занадто багато пікантних деталей про всіх і все) та інші. Утім, вони не просто стають героями цієї нелінійної оповіді, нитки якої всуціль переплітаються. Кожна персона займає своє місце в калейдоскопі епохи, а дзеркальцем у цьому механізмі слугує доктор Поцці.
«Я не знав іншого чоловіка, що був би таким же принадним, як Поцці. Я ніколи не бачив, щоб він прикидався і зраджував своїй усміхненій, доброзичливій, незрівнянній сутності […] Для людини, що звикла до аристократичної втіхи дратувати інших, як-от я, було важливим уроком бачити його незмінну усмішку. Усмішка не раз ставала йому в пригоді, а тепер він забере її з собою в могилу. Поцці опанував мистецтво подобатися, й у цьому ніхто не міг з ним зрівнятися».
Цікавий факт
Через рік після загибелі доктора Самюеля Поцці, у 1919 році, його скарби розпродали на аукціоні. Всього колекція налічувала 1221 лот, серед яких були гобелени, стародавні монети, медалі, мініатюри, фрески, картини, вази, барельєфи, меблі тощо.
Єдиним предметом, який не пішов із молотка, став портрет пензля Сарджента «Доктор Поцці вдома». Родина зняла його з продажу в останній момент. Із 1990 року картина доступна для огляду публіки у Фундації Арманда Гаммера в Лос-Анджелесі і, як ми вже знаємо, здатна надихати очевидців на написання книжок.
