Я не знала молитов класу до 10-го.
Навіть самий звичайний «Отче наш»
якось не потрапив у поле мого зору.
Зовсім не проскочив
ані поміж оповіданнями Тютюнника і Франка,
ані в якомусь переказі «Повісті минулих літ».
Словом, я багато читала і вчила прозу на пам’ять,
тільки чомусь ніколи не «Отче наш».
Не те, щоб у нас у роду були росіяни,
чи безбожники.
Але склалося так,
що один-єдиний раз,
коли я могла звернути увагу на цю молитву,
була шкільна екскурсія в якийсь «божий» музей.
Та ні, він же був історичним.
У Львові.
Учителька сказала: «Це — забобони».
«Чому забобони, Лідіє Іванівно?» — спитала я.
У простору музейну кімнату — вони завжди якісь занадто просторі — падало світло
прямо на ікони й осявало лики святих
з очима покірними і печальними.
На одній з ікон лежала золота сережка.
Точно така, як у нашої вчительки —
тоді всі носили однакові сережки,
які завжди дарували на ювілей.
І однакові зачіски — короткі, з високим начосом.
Така ж була в нашої вчительки.
«Та хто може повірити в таке? Лише неписьменні люди!» — відповіла вона.
І, як відмінниця і староста класу,
я мала розповісти
перед усією школою
про смішні вірування українського народу.
У якихось там Марію чи Івана,
що, нібито, у це вірили неписьменні прабабусі та прадідусі,
заступались за нас на небі.
Чому я так добре пам’ятаю ті відчуття
мого виступу на шкільній лінійці?
Це не був той адреналіновий кайф,
який з’являється в мене завжди,
коли я на сцені й на мене дивляться люди.
Це не було відчуття сорому,
коли я чогось не знаю чи маю збрехати,
як на екзамені з психології,
коли трапилося питання, яке я не вивчила,
тож мені влупили четвірку.
Я спробую описати в кольорах:
це було темно-сіре відчуття
плити,
яка давить мені на груди
і не дає дихати.
Я хочу скинути її із себе.
Скинути цю коричневу шкільну форму,
неприємну до тіла.
Змити цей липкий пил.
Я говорю.
Я промовляю.
Але з мого рота виходять не мої слова.
Мене нудить.
У мене температура.
Чужі слова — як ін’єкція крові не моєї групи.
Це насильство.
До того я лише декілька разів проходила повз церкву.
Одного разу, десь років у п’ять,
мене привели на службу
і я закричала: «Мамо, дивись, Дід Мороз!»,
вказавши пальцем на священника,
який вийшов — як зараз пам’ятаю —
у блакитних святкових ризах.
І потім ще один спогад:
яскраві жовто-рожеві хлібці
у вигляді намиста.
Їх у нас називають пацьорки
і продають біля церкви цигани.
Тож «Отче наш»
й усі інші молитви
проходили повз мене,
таку відмінницю і старосту класу.
Зате «У Лукаморья дуб зєльоний»
я можу розповісти будь-коли,
якщо прокинуся серед ночі,
навіть від гучної сирени.
І тепер,
коли
між п’ятою ранку та п’ятою нуль п’ять
змінилося все на світі,
я питаю себе…
Я питаю.
Я просто хочу зрозуміти.
Я хочу вловити смисл життя.
Я намагаюся втримати баланс.
Я не хочу впасти.
Для чого
мене
навчили
віршів Пушкіна.
і Лєрмантава?
Навіщо я стільки читала Талстова?
Навіщо я розмістила на поличках свого дому всіх цих Пєлєвіних
і так і не знайшла часу,
щоб нормально вдуматися
в текст
молитви «Отче наш».
Ну добре, не «Отче наш»,
але хоча би вірші
тих розстріляних українців,
імен яких я не чула від своєї вчительки.
Я не чую
не маю часу слухати.
У мене мало часу,
я маю спішити,
я повинна швиденько забути
вірші Пушкіна,
розучитися говорити мовою його віршів.
Тим паче,
на його пам’ятнику в Ужгороді
хтось затер ім’я «Пушкин» і зверху написав
«Джо Дассен».
«Це хто?», — спитав мій син.
Посеред акуратної маленької площі над набережною,
весь у рожевих пелюстках від сакур,
Пушкін застиг і дивиться на мою річку.
За його вухом приклеєна жуйка.
Високий комірець упирається в його кам’яне горло.
Кучерявий, удає, що все буде добре і треба просто заспокоїтись.
«Це… Джо Дассен, — відповіла я. — Французький співак. У нього родичі з України…».
Через день його зносять.
Правильно. Правильно. Правильно роблять.
Я зможу тепер швидше забути.
Я почну жити заново.
Я помолодшаю.
Я вже не боюся старості.
Не зморшок, а старості розуму,
коли в голові є лише чужі тексти,
яких навчили у школі.
Які потім виявляються ін’єкцією крові ворожої для мене групи…
Літературне редагування: Ната Коваль
Jack Grapes’ Method Writing — практичний курс, що вчить писати у власному унікальному стилі, створювати потужні правдоподібні тексти та працювати з тональною динамікою.
Джек Ґрейпс викладає в Голівуді 50 років. Спочатку це був суто професійний курс для письменників, сценаристів, акторів та піарників у Лос-Анджелесі. Але згодом його почали вивчати люди різних професій. Програма «Методу» містить 9 рівнів, і вже на першому рівні студенти опановують базові концепти, які роблять текст сильнішим.
Наталі Скорикова, викладачка «Письменницького Методу» в Україні, адаптувала програму курсу для українців і має на меті не лише вчити працювати з текстами, а й популяризувати сучасну українську літературу.
